— Тут і переночуєте, — сказав кансамах.
Брамінка низько вклонилась йому і ледве чутно прошепотіла благословення. Кансамах пішов.
Дівчинка збила солому й приготувала для матері постіль. А сама сіла поруч, не сміючи заснути.
Незабаром жінка майже втратила свідомість, і дівчинка з жахом дивилась, як важко дихає мати, які неспокійні її руки під білою зібганою хусткою.
Мати про щось марила, — дівчинка ледве ловила слова.
— Швидше, Лело! — говорила мати. — О, як повільно ми йдемо. Скоріше перейдімо цю річку… Вода несе тебе… тримайся за мене, Лело… Швидше, швидше до берега!..
Лела стиснула материні руки — вони були в'ялі й холодні.
«Як вона ослабла!» — з тугою подумала дівчинка, їй стало страшно.
Так вона просиділа коло матері всю ніч, так і тримала її руку в своїй руці, прислухалася до її дихання, до переривчастої, безтямної мови. Ніч була безмісячна, десь поблизу, за парканом будинку, завивали шакали. Глухий ліс шумів навкруги, а до Великого Колісного Шляху було ще далеко-далеко йти…
Лелине серце знемагало від тривоги та страху.
У які далекі і чужі місця забрели вони з матір'ю!.. Ніхто їх тут не знав, ніхто привітно не зустрічав, як бувало раніше. А раніше вони завжди ходили по селищах поблизу рідного Джодпура. Селяни на батьківщині були бідні, але гостинні. Жінки поспішали зустріти Лелину матір, низько схилитися перед нею на порозі свого будинку, поспішали принести їй свіжої води, плодів і ячмінних коржиків; діти сідали навколо неї на строкаті килимки. Усі знали Батму-Севані та її доньку Лелу.
Батма була брамінка, дочка браміна, вона пророкувала долю немовлятам і відганяла, як вірили селяни, злих духів од їх колисок. Батму кликали до хати, в якій народилася дитина або гуляли весілля; вона освячувала поріг молодих молитвою над рисовим караваєм і справляла обряд поклоніння землі, дереву й золоту; у сім'ї померлого вона перша високим голосом заводила поминальний плач і розбивала горщик з рисом об стіну, як велить звичай на похороні.
Батма знала пророцтва Веди і чорне гадання Сарва-Харі. Вона вміла за одну мить згорнути з ганчірки ляльку, схожу на людину, і проказати над нею заклинання смерті або зцілення.
Лелі іноді страшно було дивитися на матір, коли, пов'язавши лоб голубуватою тканиною, нона муркотіла слова старовинних заклинань:
— Батта-Бахаратта!.. Сакра-Дар-Чунда!..
Батма ніколи нікому не пояснювала, що означають ці дивні слова. Вона не вчила Лелу ні заклинань, ні молитов.
— Ти — іншого роду, — якось сказала вона Лелі. — Тобі не можна знати те, що відкрито мені.
У Лели був ясний, високий, чистий голос, вона співала вечорами, як уже заходило сонце, зручно вмостившись на низькій глиняній огорожі тієї хатини, яка давала їм притулок.
Лела сама складала свої пісні:
Почуті від матері слова, Лела повторювала як приспів до своєї пісеньки, не знаючи їхнього значення.
Їх запрошували і в будинки саїбів. Тут їх годували добре, але на матір дивилися як на фокусницю або чарівницю. Білі хазяї вечорами скликали своїх гостей, щоб показати їм брамінку, яка читає заклинання. У однієї мем-саїб, дружини багатого англійця, вони прожили досить довго. Лела вже навчилася добре розуміти мову чужоземців, але матір такі запросини дуже змучували, і вони пішли від саїбів.
Ніколи мати не ходила в далекі селища на захід від Джодпура, у родючі «червоні землі», де було її рідне село, де жили її мати й батько. Лела ніколи не бачила ні діда свого, ні інших родичів. Про батька вона теж майже нічого не знала. Колись, дуже давно, він грався з нею, тоді вона була ще зовсім маленькою, Лела ледь пам'ятала його високу шапку з козячого хутра і білу сорочку горця, вишиту червоним і чорним. Батька погнали в солдати, на службу до англійців-саїбів. Понад десять років минуло відтоді…
Раджа[3] їхнього краю, Раджпутани, оберігаючи свій князівський титул, двічі на рік відкуплявся од саїбів хлібом, золотом і людьми. Батминого чоловіка і багатьох інших продали того року далеко на південний схід, за велику річку Ганг, де ніхто з тутешніх людей ніколи не бував.
— Кого продали саїбам, того не чекай уже додому, — говорили селяни.
Минув рік відтоді, коли британська королева, затіявши суперечку з Персією за місто Герат, зажадала під раджі удвоє більше зерна, аніж звичайно. Раджа розіслав по селах своїх заміндарів[4] — і селянські комори спорожніли. Не стало рису для нового посіву, голод почався в країні.
4
Заміндари — поміщики, що здають свою землю в оренду, а також чиновники на службі у князя.