Більше не кликали Батму-Севані до селянських халуп. Жінки, стоячи на порозі господи, опускали очі, коли Батма з Лелою проходили мимо: вони не мали хліба для власних дітей. Батма вирішила шукати нові місця, куди ще не встигли простягтися зажерливі руки саїбів.
Якось Лела з матір'ю, блукаючи, зайшли далеко на захід. Вони ще ніколи тут не були. Мати весь час сумувала: ці місця їй щось нагадували… Вони зупинились на ніч у афганському серайлі — заїжджому дворі. Хазяїн — молодий афганець із пофарбованою смугами бородою — одвів їх на жіночу половину. Ще вдень, коли Лела з матір'ю сиділи на порозі, дівчинка помітила на подвір'ї старого діда у високій шапці факіра. Старий пройшов мимо них, озирнувся і рушив назад. Білі болячки повиїдали його щоки, лоб, перенісся, навіть повіки, але очі лишилися цілі, очі дивилися пильно. Помітивши факіра, мати зблідла і насунула на лице свою білу хустку. Але старий уже впізнав Батму-Севані, дочку свого брата. Він сів під стіною у дворі, схрестив ноги і, не рухаючись, дивився на Батму. Але й вона не ворухнулася, — наче скам'яніла. Коли смерклося і всі розійшлися по своїх місцях, старий підвівся і повільно підійшов до них.
— Ось я й знайшов тебе, Батмо! — сказав він.
Мати пригнулась, наче сподівалася удару.
— Ти ховала від нас свою дочку! Ти думала, ніхто не взнає про тебе й про твого чоловіка?.. Ти, брамінка, стала дружиною гуджура, пастуха, селянина низької касти, пила й їла з ним, забувши про те, в якій сім'ї народилася…
— Чого тобі треба?!. — прошепотіла Батма.
Лела відчула, як материна рука слабне в її руці.
— Твоя дочка — низького походження, чандала, і ти не приховаєш цього від людей!
Факір вихопив з-за пояса з ганчір'я довгу мідну паличку з трьома гострими зубцями і трубочку з фарбою.
— Тікаймо! — закричала Лела, ще не розуміючи, що він хоче зробити. Але факір з силою шарпнув Лелу до себе і тризубцем боляче ударив по лобі, глибоко розсікши шкіру між бровами, над переніссям…
— Чандала! Дочка брамінки й гуджура, низьконароджена, чандала! — заверещав факір.
— Пусти!
Лела з усієї сили вперлася старому в груди і далеко відштовхнула його від себе.
Тільки тут опам'яталася мати. Вона схопила Лелу за руку і вибігла з нею за ворота серайля. Відтоді вони більше не просилися ночувати в заїжджих дворах. Ранка на Лелиному лобі, — факір не встиг бризнути чорною ядучою фарбою, щоб витравити знак касти, — швидко загоїлась. Лишився тільки ледве помітний білий знак над переніссям, схожий на білу зірочку.
— Ховай від людей цей знак, — говорила їй мати. — Хто помітить його, проганятиме тебе геть. Тобі не дадуть ні вогню, ні води. Тебе не допустять ні до криниці, ні до храму. Навіть парія — недоторканий, людина найнижчої касти, — має право на свою хату, а ти, чандала, — ти не маєш права мати ані коня, ані оселі, ані вівці, ані кози. Люди твоєї касти на все життя приречені блукати, як бездомні собаки.
Лела ще нижче натягала на лоб свою білу хустку і вся тремтіла, слухаючи материні слова.
Вони йшли на північ, далі й далі від Джодпура, здавалося, мати хотіла назавжди залишити ці місця. Швидко проминули степи, шлях став кам'янистим, села траплялися рідко. Вони поспішали далі й далі на північ, наче хотіли дійти до кінця землі. Довго вони йшли. Нарешті далеко на обрії вони помітили гострокрилі білі хмари. Здавалося, ті хмари вже не пливли.
— Це гори! — сказала Лелі мати. — Гімалаї, снігові гори на кінці землі.
Зблизька схили гір виявились чорними й сірими, а по зелених кручах вилися стежки. Там, де шлях, вигинаючись, завертав угору, росли стрункі сосни.
Лела ніколи не бачила раніше таких дерев: густі зелені голки замість плодів і листя.
— Північ! — сказала мати. — Край землі!
Високо в горах вони з матір'ю заночували.
Тут хтось виклав з каміння хатинку для ночівлі, підвісив на перекладині дзвін, щоб скликати тих, хто^заблудився, і постелив солому для старців і прочан. Разом з ними в хатині ночували два молоді тібетці із застиглими блискучі очі. Подорожнього звали Чандра-Сінг.
Вранці мати поділилася з Чандра-Сінгом єдиним рисовим коржиком.
— Я піду туди, де мій чоловік! — сказала мати. — Може, ще не пізно…
Вони повернули на схід, шукаючи шлях у долину великого Гангу. Вони йшли дуже швидко, але відтоді, як Батма почула погані вісті про чоловіка, їй все здавалося, що вони йдуть дуже повільно. Врешті голуба вода Гангу блиснула серед горбів. Вони йшли низьким піщаним берегом великої ріки, темні паруси човнів, що пливли униз за течією, обганяли їх.