Дрібний частий дзенькіт мідних дзвіночків піднявся по всіх прибудовах храму. На сусідній покрівлі пролунали злякані голоси.
— Чандала!.. Знехтувана осквернила покрівлю храму!
— Перепинити їй дорогу!
— Скинути в річку!
Храмовий священик-брамін в оранжевому халаті, важко дихаючи, вже підіймався східцями на покрівлю будови; двоє слуг підтримували його під руки.
— Догнати її!..
— Не пропустити!..
Лела була вже далеко. Стрибаючи з покрівлі на покрівлю, як по величезних східцях, вона спустилась на вузеньку незабруковану вулицю. Християнська церква, казарми, провулок трубачів, — ось уже вона біля міської стіни. В темряві перегукуються нічні дозори.
— Хто йде? — сторожовий патруль крокує їй назустріч. Лела зупиняється. Її не пропустять далі, вона не знає пароль на цю ніч. Вона не дійде. Лела притиснула руку до серця — калатає, як не вискочить. Патруль підходить ближче, начальник патруля підіймає свій маленький ліхтар й освітлює обличчя Лели. Але світло ліхтаря падає й на обличчя начальника, і Лела впізнає сірі блискучі очі й злегка подзьобані віспою худі щоки Чандра-Сінга.
— Чандра-Сінг!.. Веди мене на бастіон до батька! Важливі вісті, Чандра-Сінг!..
Чандра-Сінг не питає нічого, патруль мовчки розступається. Чандра бере Лелу за руку й веде. Біля підніжжя бастіону, на земляному валу, викладеному камінням, стоїть варта. Чандра-Сінг називає пароль, і їх пропускають. Батько спокійно слухає Лелу.
— Що ж, я добре вибрав свого лазутчика, дочко, — посміхається батько. — Сідай на камінчик, посидь, часу в нас багато.
— Що ти, батьку!.. Старий уже давно спустився, він піде на той бік. Ти не знаєш, який він хитрий.
— Я знаю, які хитрі підземні переходи. Старий не швидко йде під землею і, куди б він не повернув, усе одно прийде до бастіону.
— Закладали міни при Віндхам-саїбі, знаємо, — хрипить Шайтан-Ага, підморгуючи Інсурові.
Обидва спускаються вздовж внутрішнього боку бастіону, повернутого до міста, і зникають у проваллі поміж камінням.
Минає багато часу; вже блідне небо на сході, коли Інсур з товаришами повертаються наверх.
Інсур несе когось, перехопивши коло пояса, і кидає на землю, як лантух ганчірок.
— Обшукайте його! — сказав Інсур.
У поясі в чоловіка міцно зав'язаний згорнутий у трубку і двічі запечатаний лист голубуватого персидського паперу. Інсур ламає печатку.
«… Повір мені, генерале-саїбе, зірка моєї душі, повір у чистоту мого серця… Хіба твоя королева не була і моєю повелителькою довгі роки?.. Найсмиренніший із слуг Вікторії-ханум, я за щастя вважаю вернути собі її колишню милість. За першим твоїм знаком, генерале-саїбе, я ладен відкрити солдатам королеви підземний хід з мого палацу під Кашмірські ворота…»
Інсур опускає руку з листом. Він блідий.
— Лист шаха генералу Вільсону!.. Слідом за листом з пояса сиплються золоті монети. Старий кидається їх збирати. Від жадібності й страху у нього тремтять руки, справжні сльози течуть з хворих, роз'їдених виразками очей.
Рунджіт, старий сержант, з презирством дивиться на нього.
— Так ось кому платить золотом худий саїб, — каже Рунджіт.
Розділ тридцять восьмий
Зрада в палаці
— Намак-Харам!.. Зрада!.. Зрада в палаці!.. Сам Бахадур-шах перекинувся до ферінгів!..
— Зрада!.. Шах Делі хоче обійти повстанців. Він засилає листи у ворожий табір!..
Сипаї бігали по мармурових залах палацу, потрясаючи зброєю:
— Де вони, радники Бахадур-шаха?.. Зрадники, що ламають братську сіль!
— Зрадникам не буде пощади!
— Я вирву їм очі, синам безчесних матерів!.. — кричав, потрясаючи кривою шаблею, Лалл-Сінг.
Сипаї металися в покоях палацу, серед розкиданих подушок, перевернутих жаровень, наляканих слуг.
Чорний євнух-африканець, з жовтим фарбованим волоссям, в оранжевій пов'язці на стегнах, з ніг до голови натертий пахучою олією, ліг на порозі жіночої половини.
— Не можна! — жестом показував євнух. Лалл-Сінг, схопивши за слизьке від олії плече, відкинув євнуха вбік і гидливо витер руку об широкий пояс.
— За мною, сипаї! — гукнув Лалл-Сінг.
На жіночій половині вони знайшли Бахадур-шаха, що тремтів од страху, в шароварах і серпанковій чадрі його дружини. До шаха приставили сторожу, його і Зейнаб-Махал, старшу шахову дружину, замкнули в підвалі палацу.
Мірза-Могул, син шаха, пихатий, огрядний, у парчевому халаті, в білосніжній чалмі, вийшов до повстанців із своїх покоїв.
— Геть звідси, сипаї! — гримнув Мірза. — Хто дав вам право порядкувати в шаховому палаці?