Котрий уже день Дженні слухала стомливий, рівномірний гуркіт, тяжкі удари ядер і близькі вибухи гранат.
Наїжуючись штиками, уперто відстрілюючись, вулиця Черевичників, вулиця Килимарок, вулиця Садів, будинок за будинком повільно поступалися британським з'єднаним військам, які просувались уперед.
Сипаї розділилися на окремі загони й билися кожний на своїй ділянці, уперто відстоюючи кожний дім, кожну вулицю. Британці наступали трьома колонами, весь час підтримуючи зв'язок між собою.
Повстанці повільно відходили до центру міста, кожний крок поливаючи своєю кров'ю. Надвечір сімнадцятого вересня, на сьомий день штурму, тільки третина міста була зайнята обложниками. Головні укріплені пункти: Арсенал, палац і форт Селімгур залишалися в руках повстанців.
Помічника Макфернея, молодого мусульманина, що тямив в медицині, вбило осколком снаряда. Шотландець працював один, він не спав четверту добу. Поранені прибували. Не вистачало ліжок, поранених клали вже прямо на підлогу; вся мозаїчна підлога була залита кров'ю, а санітари несли все нових і нових. Легкопоранені приходили просто з бою, їм перев'язували рани, і вони знову йшли в бій.
Стрілянина не стихала і вночі. Шалена канонада бушувала по всіх вулицях центру й східних кварталів. Хлопчаки прибігали з вулиці й приносили вісті: Арсенал тримається, здалася вулиця Садів, бій точиться вже коло Великої Мечеті.
На восьмий день штурму полковник Гарріс звелів поставити свої гармати на розі вулиці Зброярів. Звідси, як на долоні, видно було весь фасад величезної споруди палацу і ошатний білий з колонами будинок резиденції, що прилягав до палацу з лівого боку.
— По лівому крилу палацу — вогонь! — скомандував полковник Гарріс.
Гарматні снаряди вдарили по кутку двору, по терасі, по покрівлі білої споруди.
Жінки й діти стовпились в західному кутку двору, біля стіни. Знайома Дженні індіанка Дарінат, постеливши в затінку циновку, запросила Дженні сісти. Вона принесла води й поділилася з Дженні своєю ранковою їжею.
В цей день у будинку не розпалювали вогню, навіть пораненим не приготували гарячої страви. Дарінат насипала в долоню Дженні жменьку сушених кукурудзяних зерен.
Зерна були яскраво-жовтого кольору і тверді, як металеві намистини. Дженні ледве вдалося розжувати дві-три кукурудзинки. Дарінат показала їй, як розмочувати зерна у воді, нагрітій на сонці, а потім розминати в маленькій дерев'яній ступці. Вона дала їй своє відерце й показала, де брати чисту воду.
Опівдні снаряди почали лягати і в західному кутку двору.
— Всемогутній аллах, помилуй нас!.. — жінки, схопивши дітей, кидалися з кутка в куток, не знаючи, куди заховатися. Снаряд ударив у кам'яну стіну двору, поряд з Дженні; стіна поповзла, розпадаючись на великі камені. «Рятуйте!.. Рятуйте!..» Дарінат, не тямлячи себе, вибігла з дитиною на руках на середину двору. Бомба впала в фонтан, пробила мармуровий басейн, вода бризнула, розтікаючись по двору. Новий удар, гуркіт, крики… Дарінат похитнулась, дитина крикнула у неї на руках. Кров виступила на маленькому лобику дівчинки: осколок зачепив її скроню.
— Ай-ай, з нами бог! — закричали жінки. У відповідь десь зовсім близько гахнула гармата, спалахнула рушнична стрілянина.
— Милосердя, великий аллах, милосердя!
Жінки заплакали. Дарінат з дитиною повели в лазарет, за нею ще кілька жінок пішло на перев'язку. Дженні сиділа, оглушена, в кутку двора. Обстріл посилювався.
— Саїби не давали нам хліба, зате тепер вони не жаліють нам свинцю!.. — голосили жінки.
Уламки цегли, щебінь, шматки штукатурки летіли в повітря. Дженні кинулась на терасу, шукаючи, де заховатись, і сіла тут, у глибині, притулившись до мармурової колони. Сам, що постійно вартував біля входу в лазарет, підійшов до Дженні й довірливо ліг коло її ніг. Пес тихенько повискував при кожному пострілі, підіймав голову й розплющував вологі сумні очі.
— Не бійся, Сам, любий, не бійся! — шепотіла Дженні й гладила його по чорній лискучій шерсті.
Так минуло багато годин. Обстріл трохи стих, проте Сам дедалі частіше повискував і благально дивився на Дженні. Він неначе просив її про щось.
«Пити!» — здогадалась Дженні. Вона взяла відерце й пішла до водоймища. Дві-три випадкові кулі клацнули об верхній край садової огорожі, й одразу жалібний собачий плач, несхожий на звичний голос Сама, залунав по всьому саду. Дженні поспішила назад на терасу. З лазарету, покинувши перев'язку, вийшов Макферней. Сам уже повз йому назустріч, лишаючи кривавий слід на голубій мозаїчній підлозі. Він ліг біля ніг свого хазяїна, схлипнув востаннє і замовк.