— Батмо! — сказав він. — Ось як мені довелося побачити тебе знов, Батмо!..
Він стояв довго, наче забув, що йому треба поспішати.
Кансамах знову вийшов надвір. Інсур спитав його:
— Ти кажеш, з нею була дівчинка?
— Так, років тринадцяти… Вона вже пішла.
— А яка вона з себе? — запитав Інсур із жадібною цікавістю.
— Чорноброва, гарна, тільки дуже худа.
— А як звати, не знаєш?
— Ні. Вона тільки сказала, що вони нетутешні. Із Раджпутани.
— Так, — промовив Інсур, — із Раджпутани…
Він довго стояв на воротях.
— Куди вона пішла? — спитав Інсур.
— На південь… далеко! — махнув рукою кансамах. — Я дав їй рису на дорогу.
Інсур все ще стояв коло воріт, наче йому не хотілося йти.
Потім він підтягнув свою торбу, тісніше підперезався ремінцем.
— Ідеш? — запитав кансамах.
— Іду, — відповів Інсур. — Прощавай.
Він звернув од воріт праворуч, до річки, і зупинився.
— Ти дав їй рису на дорогу? — здалеку перепитав він кансамаха. — Нехай щастить тобі у всіх твоїх справах, кансамаше!..
І він пішов на північ.
Розділ п'ятий
Великий Колісний Шлях
Важкий і довгий був Лелин шлях.
Іноді, сівши на камінь біля дороги, вона співала:
Лела йшла вздовж Великого Колісного Шляху, стежкою для пішоходів, і назустріч їй цілий день ішли люди, тягнулися вози, скакали вершники, важко тупотіли слони, побрязкуючи дзвіночками на товстій шиї. Носії бігом проносили на довгих жердинах ноші під килимовим навісом. Офіцер-саїб їхав на коні, а слуги бігли поруч, не відстаючи від коня.
— Дорогу саїбові!.. Капітану-саїбові! — попереджали всіх слуги.
Побачивши здалеку килимові ноші саїба, Лела намагалася бути від них якнайдалі. «Не проси милостині у саїбів, у них біле обличчя і чорне серце», — пам'ятала Лела кансамахові слова.
— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..
Був травень — пекуча пора року. Дощі ще не почалися. Курява величезною димовою хмарою висіла над Великим Колісним Шляхом.
Тільки опівдні вона припадала до землі, затихали крики. Люди широким табором розташовувалися обабіч шляху, відпочивали у затінку попід возами. Коли спека спадала, люди ішли і їхали далі.
Не раз ховалася Лела за дерево або великий камінь, побачивши здалеку когось у високій факірській шапці. Чи це не той самий старий страшний факір, який знівечив їй лоб своїм тризубцем?.. Назустріч ішли факіри з гадюками, з мавпами, з мідними кулями. Факір з ланцюгом, факір з дерев'яним ящиком, факір без рук, — факіра з тризубцем не було.
Торбинка з рисом швидко спорожніла. «У селянина проси, у райота, він сам бідний, — подасть», — наказував Лелі кансамах. У спеку цілий день ішла вона голодна, а потім, зважившись, звернула в поле.
Селянська родина працювала на скопаній грядці. Райот, зігнувши худу спину, дуже обережно полов грядку, щоб жодний паросток рису не загинув на його клаптику землі. Дві маленькі дівчинки, просунувши палицю під дужку важкого дерев'яного відра, насилу тягли воду, щоб полити дорогоцінні сходи. Селянка-мати сіла відпочити, прихилившись до високого колеса гарби.
Лела підійшла і низько вклонилася селянці.
Жінка вийняла із шматини пласку ячмінну хлібину, коричневу від домішки перепаленої трави.
— Це все, що в нас лишилося… — Вона нерішуче дивилась на чоловіка.
Райот, худий, виснажений, з темним від утоми обличчям, уважно оглянув Лелу.
— У тебе нема матері, дівчино? — суворо спитав селянин.
— Нема, моя мати померла.
— А батько?
— Батько служить у полку, у саїбів.
Селянин обернувся до дружини.
— Батько в неї — сипай. Дай їй хліба, — сказав селянин.
Жінка відламала добру третину своєї хлібинки й подала Лелі.
Скоро Колісний Шлях порівнявся з берегом річки. А Лела все йшла і йшла, не знаючи, що батько її вже давно втік із Барракпура на північ, зовсім у протилежний бік, у глиб країни.
Баржі, човни під темними трикутними парусами пливли вниз по Гангу, до Бенареса. Лела йшла берегом, коло самої води.
Усе частіше бачила Лела селян, які майже весь час жили з сім'ями край шляху. Деякі з них, дочекавшись прохолоди, знімалися з місця і йшли далі, а деякі залишались, їм не було куди йти.
Хліба у них не було. Ні тут, ні вдома. Дві третини врожаю забрали англійці, рису не лишилося навіть на посів, — райоти кидали рідні села і йшли світ за очі.