Партія іде за партією, вулиця порожня, сікхи мовчки стоять позаду; місто мертве, навіть купці мовчать по праву руку майора.
— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб!..
Сікхи похмуро стоять позаду, попереду їх начальник, акалі, у високій гостроверхій шапці, весь у збруї з чоток, з чорною бородою.
— Що, сікхи Пенджабу, — кричать ті, що проходять мимо. — Допоможе вам ваша богиня Девані, коли і вас поведуть на страту!
Сікхи мовчать. Їх бородаті обличчя похмурі. Може, вони згадують 48-й рік і взяття Мултана?
танцюють засуджені.
Ось один, молодий, обплутаний мотузками, іде попереду. Він посміхається широко, у нього блищать очі. Лалл-Сінг посміхається не тому, що звелів майор. Він сміється і пританцьовує у мотузках.
У місті знають цю посмішку, ці блискучі очі.
— Головних бунтівників назвати! — наказав майор.
Торговець сухим гноєм стоїть серед купців. Він пам'ятає, як цей самий сипай проганяв його на базарі з обжитого кутка. Торговець нахиляється до майора:
— Бери цього, Ходсон-саїб!..
— Відокремити!.. — велить майор.
Лалл-Сінга ведуть.
Партія за партією іде й іде.
— Де Панді? Найголовніший Панді! — вимагає майор.
Сипай по ліву руку майора блідий від страху. Панді немає, він не може його знайти.
Панді немає ні серед мертвих, ні серед живих.
— Як його знайти? Він диявол!.. Перевертень… — шепочуть купці.
Мулли пильно дивляться з-під сивих брів.
— Ні, Панді немає серед них.
— Шайтан! — шепочуть мулли. — Він утік під воду або перетворився в дим і полум'я і вилетів у жерло своєї великої гармати.
Ось іде невисокий чоловік, перетягнутий мотузком, — в ряду інших, як брат серед братів. У нього сині очі європейця. Макферней останнім пішов у підземний хід, і тепер, разом з усіма, його ведуть на страту. Клапті білого капелюха на сивому волоссі Макфернея, плями пропасниці на змученому обличчі. Купці впізнають його і мовчать. Купці обертаються до своїх мулл — мовчать і мулли. Це хакім — особлива людина, він лікував їхніх хворих. Навіть мулли не хочуть виказати Макфернея. Але сипай коло лівого плеча Ходсона ступає крок уперед.
— Де Панді? Давай нам Інсура-Панді! — каже йому майор. — Інакше повиснеш у петлі.
— Я дам тобі іншого, саїбе, — шепоче сипай. — Я дам тобі іншого за хорошу смерть. Ось іде людина твого народу, а ти не можеш її відрізнити!..
— Європеєць!.. Серед мерзенних сипаїв? Європеєць серед бунтівників?.. — Ходсон забуває навіть про Панді. Ходсон робить знак, і Макфернея виводять окремо.
«Джін-Га-Джі, Джін-Га-Джі», — танцюють засуджені.
Ось уже всі пройшли. Панді немає серед них.
— Перевертень, — шепочуть купці. — Шайтан!
Розділ сорок п'ятий
Секретний наказ
Будинки міста темні, вечорами в них не засвічують вогнів. Уранці не крутяться жорна домашніх млинів.
Кішки розтовстіли, годуючись трупами убитих биків і мулів.
На головній площі, на гранітній пласі, лежать семеро вбитих: це шахові сини та онуки, виставлені за наказом Вільсона, щоб страхати городян.
Сморід пливе над Делі від неприбраних трупів.
«Розправитися з непокірними! — віддав наказ генерал Вільсон. — Убивати без жалю кожного, хто співчуває бунтівникам або ховає повстанців у себе вдома».
На десятки миль довкола Делі були спалені й зруйновані селянські селища.
«Вчинені нашими військами звірства були просто нелюдськими, — писав один англійський чиновник Джонові Лоуренсу. — Щодо грабежів, то ми, звичайно, перевершили На-дір-шаха».
Багато днів підряд гарматний салют, що опівдні гучно розкочувався по рівнині, сповіщав про падіння фортеці й перемогу англійців.
Усіх мусульман у місті запідозрили в співчутті до вбитих шахових синів. Половина мусульманських родин була виселена з Делі за кілька днів.
Британські солдати завалювали колодязі, висаджували в повітря молільні, палили крамниці, оскверняли храми.
За кожного вбитого британця страчували тисячу індійців. Протягом десяти діб дванадцять міських возів з ранку до пізньої ночі возили тіла страчених.
Щоб не будувати помостів коло шибениць, для страти пристосували слонів. Слон слухняно підносив на спині цілу партію засуджених прямо до перекладини братської шибениці.
На плацу за містом довгим рядом стояли гармати. До зарядженої гармати підводили сипая і, прив'язавши його спиною до жерла, за офіцерською командою канонір давав постріл на дальній приціл.