Так розстріляли веселого сипая Лалл-Сінга.
Лалл-Сінг сам підійшов до гармати. Його хотіли прив'язувати, але він одвів мотузок рукою.
— Не треба! — сказав Лалл-Сінг.
Він став спиною до жерла, обвів поглядом війська, що вишикувалися на плацу.
— Сипаї! — гукнув Лалл-Сінг. — Браття одного дихання!.. Індуси, мусульмани, махратти!.. Готуйтесь до великого бою! Пам'ятайте мою смерть… А ви, сини чужинців, бережіться!.
Офіцерська команда, постріл, і лише кілька плям крові та два-три обгорілих клапті одягу залишились на тому місці, де стояв Лалл-Сінг.
На одного з засуджених у військового прокурора був особливий наказ. Засуджений був європеєць.
«Страта британського підданого може викликати невдоволення серед наших солдатів, — писали прокуророві з Таємного комітету Індії. — Досить буде, якщо, викликаний до генерала, він вислухає наказ про заміну смертної кари вісьмома роками тюремного ув'язнення і подякує її величність королеву за виявлену милість».
Британський штаб розташувався в християнській церкві Сент-Джемса. Але генерала Вільсона гнітили кам'яні склепіння церкви. Він звелів поставити свій похідний намет на просторому лузі перед церквою.
Кілька наближених до нього офіцерів — Вільям Ходсон, молодий Роберте, майор Берд і військовий прокурор Кейт-Янг — дні і ночі засідали з ним у наметі.
— Привести до мене Макфернея! — наказав генерал.
Ув'язненого повели здалеку, через усе місто, з будинку резиденції, де його тримали до вироку.
Стан переможців розташувався на вулицях; белуджі, кашмірці, пенджабські сікхи, королівська піхота, — в наметах, в похідних шатрах і просто під відкритим небом.
Макфернея ведуть головною вулицею під конвоєм. На просторій площі табором стоять белуджі. Їх пригнали сюди за тисячу миль — допомагати британцям здобувати старовинне індійське місто. Белуджі в широких смугастих бурнусах, до самнх очей закутані в білу тканину, дивляться на Макфернея й обертаються один до одного. Ось він іде, маленький, синьоокий, легкий, мов птах.
Кочівники добре знають його, він учив їх находити воду в пустелі і по зірках вираховувати час.
— Він завжди казав нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?..
Белуджі стежать за Макфернеєм очима. Сини пустелі сумні, перемога не веселить їхні серця.
— Ось ми ввійшли в Делі… Що ми побачили в ньому?.. Стародавню мечеть, розбиту снарядами ферінгів. Половина міста поклоняється Магометові і молиться всемогутньому аллахові так само, як ми молимось йому в наших кочів'ях. Невже ми прийшли сюди для того, щоб бачити, як мусульманські жінки плачуть над тілами своїх чоловіків?.. Ферінги примусили нас убивати братів у вірі.
Макферней іде далі. Будинки мовчать, вікна глухі, крамниці порожні, підвали завалені трупами. Делі безмовне.
На Срібному Базарі стоїть королівська піхота. Солдати товпляться біля своїх наметів.
— Дивися, Тедді Джонс!.. Он іде той самий старий, що був з нами на пароплаві. Він трохи постарів, але все такий же хороший.
— Він був до нас такий добрий, Боб. Чому ж його ведуть під конвоєм?
— Тому й ведуть, що був добрий.
На вулиці Садів станом стоять пенджабські сікхи. Їх мовчазний начальник довго дивиться вслід Макфернею. Він пам'ятає війну за Пенджаб і битву при Собраоні, коли зелено-чорний прапор сікхів ліг під ноги британського коня.
— Ось ми і ввійшли в місто… Що ми побачили в ньому?.. Трупи наших братів по крові.
— А цей чоловік був добрий до нас… Він охоче слухав розповіді наших дідів. Він перев'язував мисливцям рани…
— Дивіться, й індуси вітають його!..
— О, нещасний народ, індуси Доабу!.. Сікхи убивали індійців, а індійці сікхів, щоб саїби могли святкувати перемогу над трупами тих і інших!
Макферней іде далі. Пастухи П'ятиріччя, горці Кашміру вітають його. Він лікував їхніх дітей. Він записував пісні їхнього народу.
— Він завжди говорив нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?
— Його ведуть в намет до своїх.
— Він і саїбам скаже правду, — з глибоким переконанням говорить старий сивий індієць і сідає коло штабного намету на землю.
Довго не виходив з намету Вільсона шотландець Макферней. Старий індієць, що чекав біля входу, чув спочатку різкий голос генерала, потім неголосну мову шотландця і довгу тишу після неї.
Коли Макферней вийшов од генерала, він був, як і раніше, спокійний.
Мовчали й у наметі, немовби шотландець сказав їм таке, на що навіть у Вільяма Ходсона не знайшлось відповіді.