– Ви про те, що їй без нього жити несила?
– Non, non[138]. Мадемуазель Нік – не наркоманка. Інколи «бавиться», але на тому й усе. Проте сьогодні він їй знадобився з іншою метою. Цього разу вона прийме максимальну дозу.
– Ви хочете сказати… – охнув я.
– Так буде найкраще. Приємніше, ніж від мотузки на шибениці. Але тс-с! Нам не слід говорити такого у присутності мсьє Вайза: він бо всім серцем за закон і порядок. Офіційно я нічого не знаю. І що там у тому годинничку – це просто мій здогад, не більше.
– Ваші здогади завжди правильні, мсьє Пуаро, – зауважила місіс Райс.
– Час мені йти, – сказав Чарльз Вайз і з міною холодного несхвалення залишив вітальню.
Мій друг переводив погляд із Фредеріки на Лазаруса.
– А ви збираєтесь одружитися, еге ж?
– І то якнайшвидше.
– Я, власне, мсьє Пуаро, не така наркоманка, як ви собі думаєте. І збила дозу до сущої дещиці. А тепер, гадаю… коли попереду щастя… мені той годинничок більше не знадобиться.
– Сподіваюся, воно у вас буде, мадам, – лагідно відказав той. – Чимало ви натерпілися горя. Але, попри всі перенесені муки, у вашому серці і досі є місце прощенню…
– Я нагляну за нею, – запевнив Лазарус. – Мій бізнес переживає ненайкращі часи, але, гадаю, прорвемося. Ну а коли не вийде… Фредеріка ладна бути бідною… але зі мною.
А та, всміхнувшись, кивнула.
– Пізно вже, – сказав Пуаро, поглянувши на годинник.
Усі підвелися.
– Дивний ми з вами вечір провели… і в дивному будинку, – повів далі мій друг. – Гадаю, і справді, за словами Еллен, «у недоброму»…
Тут він звів очі на портрет старого сера Ніколаса.
І раптом, узявши антиквара під руку, відвів його осторонь.
– Пардон, мсьє, але з усіх моїх запитань одне і досі залишається без відповіді. Скажіть, що спонукало вас пропонували п’ятдесят фунтів за це полотно? Мені було б дуже цікаво дізнатися… Ви ж розумієте: я не люблю, коли хоч щось залишається нез’ясованим.
Хвилину-другу Лазарус мовчки дивився на нього. А відтак на непроникному обличчі торгівця з’явилася усмішка.
– Бачите, мсьє Пуаро, я баришник.
– Не маю жодного сумніву.
– Ціна цій мазанині – двадцять фунтів і ні пенні більше. Я знав, що, запропонувавши Нік п’ятдесят, одразу спонукаю її запідозрити недоплату й оцінити портрет деінде. І тоді з’ясувалося б, що я давав куди більше. Тож наступного разу – запропонуй я купити яку-небудь картину – вона не стала б звертатися до оцінника.
– Так – і що ж?
– Он те полотно, на дальній стіні, варте принаймні п’яти тисяч фунтів, – сухо пояснив антиквар.
– А! – глибоко зітхнув Пуаро. І щасливо додав: – Ось тепер я дізнався про все.