Выбрать главу

Там не відчувалося і натяку на непривітність. Вікна виходили до моря, і кімната потопала в сонячному світлі. Проте була досить обшарпана й виказувала стилістичний контраст: дешевого штибу ультрамодерн накладався на вікторіанську солідність. Парчеві гардини вицвіли, але оббивка на меблях сяяла новизною та яскравістю, а диванні подушечки то й відверто пашіли якимось сухотним рум’янцем. Стіни були завішені фамільними портретами. Деякі з них, подумалося мені, мали вигляд навдивовижу довершених. У кімнаті стояв грамофон і де-не-де валялися кілька платівок. Упадали в око портативний радіоприймач, практично нуль книжок і лиш одна розгорнута газета на краєчку дивана. Пуаро взяв її, а відтак поклав на місце із гримасою огиди. То виявилася місцева «Віклі геральд енд дайректорі». Щось спонукало його вдруге взятися за газету, і мій друг саме проглядав якусь колонку, коли двері відчинилися, а Нік Баклі ввійшла у вітальню.

– Принесіть лід, Еллен, – гукнула вона через плече, відтак звернулася до нас.

– Ну, ось і я, насилу здихалася решти. Мене живцем зжирає цікавість. Невже я давно загублена героїня, яка конче потрібна кіношникам? Ви були такий серйозний, – мовила дівчина до Пуаро, – що в мене виникло відчуття, наче ні про що інше йтися просто не може. Ну ж бо, зробіть мені щедру пропозицію.

– Боюся, мадемуазель… – почав детектив.

– От тільки не кажіть, що все навпаки, – змолилася вона. – Не кажіть, що ви пишете мініатюри й хочете, щоб я придбала одну. Хоча ні, – не з такими вусами і проживанням у «Маджестику», який славиться найогиднішою їжею та найвищими цінами в усій Англії, – таке просто неможливо.

У кімнату ввійшла жінка, яка відчиняла нам двері, несучи лід і тацю з пляшками. Не припиняючи теревенити, Нік узялася спритно змішувати коктейлі, але мовчання Пуаро (що так на нього не схоже) зрештою, гадаю, достукалося до неї. Спинивши на півдорозі процес наповнення келихів, вона різко кинула:

– Так, гаразд…

– Саме цього я й хочу: щоб усе було гаразд. – Детектив узяв у неї коктейль. – За ваше здоров’я, мадемуазель, за ваше здоров’я на довгі роки.

Дівчина виявилася не дурною: значущість його тону не пройшла повз її увагу.

– Щось… сталося?

– Так, мадемуазель, це…

І простягнув до неї руку з кулею на долоні. Нік, спантеличено насупившись, узяла її.

– Ви знаєте, що це?

– Так, звісно, знаю. Куля.

– Саме так. Мадемуазель, сьогодні вранці повз ваше личко пролетіла не оса, а ось ця куля.

– Ви хочете сказати… що якийсь небезпечний для суспільства псих пострілював собі в саду готелю?

– Схоже на те.

– Ну й ну, а бодай мене! – щиро здивувалася Нік. – Мені, скидається на те, і справді хтось ворожить на життя. Це вже вчетверте.

– Так, – сказав Пуаро, – вже вчетверте. Мадемуазель, я хотів би почути про три інші… неприємні випадки.

Та витріщилася на нього.

– Мені кортить переконатися, мадемуазель, що всі вони були… саме… випадками.

– Та годі вам, ну звісно! Чим же ще?

– Мадемуазель, благаю, приготуйтеся до потрясіння. А що, коли хтось зазіхає на ваше життя?

Уся реакція Нік на почуте звелася до вибуху реготу. Така думка, здавалося, неабияк повеселила її.

– Геніальна ідея! От тільки, чоловіче добрий, та кому ж, по-вашому, воно могло знадобитися? Я ж не прекрасна юна спадкоємиця, після смерті якої залишаться нічийними мільйончики! Мені б і хотілося, щоб хтось таки спробував, – полоскотала б собі нерви, коли хочете, – але на це, боюся, ні найменшої надії!

– Мадемуазель, ви не розкажете мені про ті випадки?

– А чого ж, залюбки, але за ними нічого не криється. Просто дурні придибачки. Над моїм ліжком висить картина у важкій рамі. Якось уночі вона зірвалася. Але суто випадково я саме почула, що десь у будинку ляскають двері, тож і спустилася, щоб знайти які й зачинити їх – і так врятувалася. Бо та рама, напевно, проломила б мені голову. Це №1.

Пуаро не посміхнувся.

– Продовжуйте, мадемуазель. Перейдімо до №2.

– О, цей узагалі сміховинний. До моря спускається стрімка, обривиста стежка. Я ходжу тим шляхом купатися. Там є скеля, з якої можна пірнати. Ну й от, зверху зірвався валун і прогуркотів донизу, ледь-ледь не поцілив у мене. А третій випадок був нітрохи не схожий. У машини щось сталося з гальмами – не знаю, що саме, – механік у гаражі пояснював, але я мало що зрозуміла. Так чи інак, але якби я виїхала за ворота й стала спускатися з пагорба, вони б відмовили і я, мабуть, врізалася б у ратушу. Ото була б аварія! Ратуша хіба трішки покоцана, зате від мене – мокре місце. Але, завдячуючи своїй феноменальній здатності завжди хоч щось та забути, я розвернулася і просто влетіла в лавровий живопліт.