Ірене далі мовчала, витала думками ген десь далеко. Я розмовляв ніби сам з собою.
— Я мав би зрозуміти це раніше, коли Ганс розповів мені, що ви не менш одержима думкою про помсту, ніж він. Але все зосередилося на Гансові, тому що його бачили перед будинком Альвіна, він вдерся до мого будинку, він написав на клаптику паперу Альвінове ім'я і намалював на ньому хреста. А ще, мабуть, тому, що він чоловік. Але ви теж мали потужний мотив і не таке вже й залізне алібі. Я мав би здогадатися. І поліція — теж. Як вам вдалося усе зорганізувати? Дочекалися, доки сестра заснула, поїхали до міста, вчинили розправу й повернулися?
Нарешті Ірене Ґудвік заговорила, заговорила таким спокійним, буденним голосом, ніби ми розмовляли про погоду.
— То було легко. Моя сестра надто багато вживає алкоголю — вона теж, — але не любить у цьому зізнаватися. Коли вона заснула, взяти її авто, поїхати до міста… зробити… свою справу… і повернутися було дуже легко.
Я кивнув.
— Ясно. А чому ви не позбулися клейкої стрічки і заплямленої кров'ю торби?
Ірене стенула плечима.
— Якось не подумала… не знала, що вони зможуть дослідити оте… з відірваним краєм. А торба… Я спакувала ножі й одяг у пластиковий пакет, а вже тоді поклала їх до торби. Не знала, що десь просочилася кров. Мабуть, у пакеті зробилася дірка. Якийсь з ножів, певно, проколов. Чи я знаю?…
— Що ви зробили з пакетом?
— Поклала в нього камінь і викинула в воду.
— Мені цікаве ще інше… — мовив я.
— Що?
— Коли арештували Ганса… коли справа почала набирати обертів, і вже було видно, що шансів на виправдання залишається дедалі менше… ви не думали про те, щоб виступити в суді й зізнатися?
Ірене ледь почервоніла, однак в голосі вчувалася затята впертість.
— Ні. Це він мав би зробити… ми домовилися… Він мав убити Альвіна, але не зумів себе пересилити. Після тієї ночі, коли він увірвався до вашого дому, Ганс цілковито зламався. А це ж він мав зробити!
— Чому він?
— Бо то він… Якби він того дня не посварився з Майєю, вона пішла б до школи. І цього ніколи не сталось би…
Я ледь не з відчаєм глянув на Ірене.
— Але ж то була випадковість! І за це ви хотіли запроторити Ганса до в'язниці?!
Жінка не відповіла, та я вже знав отой вираз її очей: зухвалий, лицемірний, зневажливий.
— Гаразд. Забудьмо. Ганс виправданий. Усе позаду, — примирливо сказав я.
— Так…
Ми мовчки сиділи одне навпроти одного. Ірене підвелася; не питаючи згоди, долила ще кави — звична дія, яка згладила відстань між нами й створила ілюзію певної довірливості.
— Що буде з Гансом? — запитав я. — Що буде з вами?
— Не знаю. Ганс, тим часом, живе в свого брата. Не знаю, що буде з нами. Усе залежить від…
— Від чого?
— І від вас теж. Що ви робитимете? Підете в поліцію?
Я поволі похитав головою.
— Я не даватиму ходу цим фактам. Просто хотів знати… Для себе.
— Чому не заявите на мене в поліцію?
Я замислився. Добре запитання… Я не був певний, чи маю на нього відповідь. Ірене Ґудвік була вбивцею. Якими не були б її страждання, яких життєвих випробувань і провокацій вона не зазнавала б, це не давало їй права вбивати. Я знав, що з морального кута зору мав би передати Ірене Ґудвік на суд громадськості, а з правового — дозволити закону вершити її долю.
— Тієї ночі ви врятували моє життя, — сказав я.
То була правда, але не вся. Я втомився. Почувався виснаженим аж до спинного мозку. Мав того досить. Хай мертві спочивають з миром, а живі хай простують далі життям, проживаючи його, як уміють. Я відчував дихання Ніни Гаґен на своєму обличчі, відчував її збудження, коли вона масакрувала моє тіло. Я змирився з думкою, що помру. Я змінився. Та ніч змінила мене, переінакшила перспективу, змістила фокус. Надто багато жертв було в цій справі. Майя. Ганс Ґудвік. Ірене. Навіть Альвін Му, зрештою, став жертвою — його життя мало кривавий і болісний кінець. Ніна Гаґен теж мертва. Але мені тепер ввижалася не жінка, обличчя якої я бачив тієї ночі, коли вона померла, а юне дівча в нічній сорочці на пустельній лісовій дорозі. Дівчинка з великим пальцем у роті, яка незворушно дивилася на понівечені рештки авта.
— Та й навіщо знову ворушити біду? — додав я. — Усе скінчилося. Ви вже нікого більше не вбиватимете, правда ж? Загрози рецидиву немає…