— Ви згадали про дивні відбитки на ґрунті… Що то було?
— Правду кажучи, ми не знаємо. Три, на перший погляд, однакові відбитки в землі на однаковій віддалі одні від одних. Утворюють рівнобедрений трикутник.
— То що б це могло бути? — допитувався прокурор.
Свідок здвигнув плечима.
— Ми гадаємо, це сліди від триноги. Штатив для камери. Скажімо, кіно- чи відеокамери.
Бонде звів догори брови.
— Хочете сказати, що вбивство знімали на камеру?
Знову здригання плечима.
— Цілком можливо. Ми не бачимо іншого пояснення цим слідам.
Я розумів, треба щось робити, але свідчення криміналіста трохи вибило мене з колії. Я гарячково добирав слова.
— Вважаєте, що… ці сліди… що ви знаєте, від чого вони залишилися? — запитав я.
— Як я вже казав, на нашу думку, це сліди від штатива камери.
— Так, я вже чув… Зараз я про інше… Ви маєте достатні підстави так вважати чи просто не маєте інших пояснень?
— Як я вже казав, це найбільш вірогідне пояснення…
— …яке базується на чому? На відсутності інших варіантів?
— Ну… власне, так. Не знаю, що б іще могло залишити такі відбитки.
— То це голе припущення?
— Не певен, чи я можу це називати лише припущенням.
— Зате я можу!
Батько Майї сидів тихо й непорушно, наче камінь; на запитання відповідав ледь чутно. Він був невисокого зросту, міцно збитий, із зачесаним назад темним волоссям, з глибокими залисинами на чолі. Зціплені щелепи й напружені жовна видавали його внутрішній стан. Звали його Ганс Ґудвік, він мав власну бляхарську фірму. Йому нелегко було говорити, та все ж він спромігся намалювати живий образ своєї доньки. Він нею пишався. Дівчинка була вродлива і старанна в школі. Її любили друзі, вона добре грала в гандбол. Чоловік ніби проштовхував слова крізь набитий гравієм рот.
Прокурор запитав, як батьки почувалися потім, після убивства, але Ганс Ґудвік лише похитав головою.
— Описати це понад мої сили, — сказав він. — Ми… Життя для нас ніби закінчилося.
Не знаю, навіщо я взагалі його про щось запитував, хай би собі просто йшов геть. Можливо, я відчував, що мушу хоч щось зробити, бо моя участь у цій справі скочувалася до ролі пасивного спостерігача.
— Мене цікавить лише одне, — почав я. — Того дня, коли все сталося… Чому вона гуляла в парку? Хіба Майя не мала бути в школі?
— Мала, звісно.
— Вона прогулювала уроки?
— Так.
— Чому?
Запала тиша. Ганс Ґудвік сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом, а я не був певен, чи розчув він моє запитання.
— Ми посварилися, — раптом озвався він.
— Хто посварився?
— Майя і я.
— Вона прогуляла заняття, бо ви посварилися? Що стало причиною сварки?
— Усе. Усе, за що можна сваритися з підлітком. Коли вона має приходити додому ввечері, прибирання своєї кімнати. Отаке…
Ганс Ґудвік уперше обернувся до Альвіна й глянув на нього.
— Останній спогад про мою доню — це наша сварка, ми стоїмо в коридорі й кричимо одне на одного. Останні мої слова були про те, що вона безсоромна, ледача й ні на що не здатна.
Він підняв руку, тицьнув пальцем убік Альвіна, голос його набрав сили, завібрував, мов скрипкова струна.
— То був останній спогад. З його вини. Ти в цьому винен. Я убив би тебе своїми руками, якби міг!
Я глянув на Альвіна. Усі в залі подивилися на нього. Він сидів, здавалось, геть незворушний. Не певен, чи так воно було насправді, але мені привиділася тінь усмішки навколо його губ. Більше запитань я не мав. Судова розпорядниця взяла Ганса Ґудвіка за руку й звела з місця для свідків, та так обережно, ніби боялася, що він розсиплеться на друзки, якщо потиск буде сильнішим.
Того пообіддя я почувався геть пригніченим. Думав, що ми запросто зможемо допомогти засудити Альвіна Му: я — своїми дурними запитаннями, а він — нестерпною поведінкою.
Мені не давала спокою думка, у який спосіб прокурор збирається доводити, що саме робив Альвін у день убивства. Тепер я зрозумів. Спершу з'явився молодий співробітник з Головного управління кримінальної поліції з плакатами й указкою. Пояснюючи, він тицяв указкою, показував, де саме проходив Альвін (за його ж словами), коли саме він перебував у тому чи тому місці, хто іще на той самий час гуляв тими доріжками й міг бачити відповідача. Роз'яснення були нудними, та водночас дуже елегантно поданими, зрозумілими для присяжних. Потім два дні відбувалися допити свідків, усіх, хто гуляв того дня у парку, хто бачив Альвіна, бачив, як він прямував до місця злочину й тих, хто мав би бачити його на виході з парку, але не бачив.