Це насувалося невідворотно, як природна катастрофа. Поступово вибудовувалася цілісна картина; поволі, однак впевнено в присутніх у залі зникали будь-які сумніви, що Альвін бреше про свої пересування того дня.
Я щосили намагався запобігти катастрофі. Длубався у деталях. Допитувався у свідків про інших відпочивальників, яких вони мусили бачити, але не могли їх згадати. Дехто губився, інші не давали збити себе з пантелику, та я знав, що це не надто допоможе. Деякі свідки оберталися до Альвіна, приглядалися до його дивного, плаского обличчя, лискучого й безволосого, і казали кожен на свій лад, проте на загал одне: «Так, я міг би щось забути, але тільки не його!»
Усе скидалося на бійку з вітряками. Я пітнів, зі шкіри пнувся, але удача вислизала мені з пальців. Я не міг гідно відбивати ударів, мої докази не трималися купи; коли ж наставала моя черга ставити запитання свідкові, відчував, як присяжні дивилися на мене похнюплено й втомлено.
Свідки були різні: поліцейські, техніки, але бракувало головного свідка. Жодний не міг переламати ходу справи. Напередодні арешту Альвін щось спалив у грубці. Серед попелу знайшли рештки пластмаси й паперу, але неможливо було сказати однозначно, що воно таке. Це могли бути бахіли на взуття і захисний паперовий халат або… щось інше. Волоски на светрі Альвіна належали Майї. Можливо, вони потрапили на светр, коли вони розмовляли на лавочці. Може, так, а може, й ні. Ніщо прямо не вказувало на Альвіна, як на вбивцю. Лише відчуття, що все поволі змикається навколо нього, навколо нас — так западає темрява осінньої ночі, непомітно, але невпинно.
Коли я по обіді, після того, як прокурор допитав останнього свідка, повернувся до контори, на мене чекала молода жінка. Я спробував відкараскатися від неї, але секретарка на рецепції сказала, що жінка сидить у приймальні вже дві години.
— Каже, має інформацію по справі, — прошепотіла секретарка. — У справі Альвіна Му.
Я уважно розглядав відвідувачку по інший бік свого письмового столу. Вона відрекомендувалася Ніною Гаґен. На мій погляд, їй було ледь за тридцять. Непримітно вбрана в сіре пальто, чорні штани й чорний светр. Гарна фігура, повні груди, наскільки я міг побачити з-під пальта, приваблива, хоч і не красуня. Трохи завеликий ніс, надто м'яке підборіддя, зате пухкі уста й великі сіро-блакитні очі. Жодних прикрас, ані сліду косметики. Вона сиділа на стільці, випрямившись, склавши руки на колінах, і трохи здивовано дивилася на мене.
— Чому я не пішла до поліції? А що, треба було?
— Так було б правильно.
— Я не знала… я побачила в газеті, що ви адвокат у цій справі. Це ж так, правда?
— Правда. Але чому ви не прийшли раніше, якщо маєте інформацію. Від моменту вбивства минає вже скоро рік.
— Я нічого не знала про вбивство, бо була за кордоном. У Данії. Учора повернулася додому і прочитала в газеті.
— Коли ви виїхали за кордон?
Вона назвала дату. То був день, коли вбили Майю. Я зацікавився.
— Я працювала в Данії, — додала вона. — Медсестрою… Там легко одержати роботу.
— Гаразд, — мовив я. — Послухаю вашу історію…
Коли вона закінчила розповідь, я на мить замислився. Я боровся зі спокусою запросити її свідчити завтра в суді, але розумів, що робити це з наскоку не варто, треба все ретельно зважити. Тому схопив слухавку й зателефонував до прокуратури. Там відповіли — ще хтось засидівся допізна, але Крістера Бонде я вже не застав, він пішов додому.
— Це адвокат Бренне, — відрекомендувався я. — Я представляю захист у «справі Майї». Розшукайте, будь ласка, Бонде за приватним чи мобільним телефоном і попросіть негайно зателефонувати мені. У моєму кабінеті сидить свідок у справі. Вона повинна дати свідчення поліції. Це важливо.
Бонде зателефонував менш, ніж за п'ять хвилин. Я пояснив, у чому річ. Він аж заскрипів.
— Господи, Мікаелю, та ж ми майже закінчили розгляд справи! Що ще за вибрики?
— Послухай, Крістере, цей свідок важливий. Я хотів би запросити її завтра до суду, щоб вона дала свідчення. Мені аж так на цьому не залежить. Я тільки хочу дотриматися букви закону. Можеш допитати її ще нині ввечері, якщо хочеш. Вирішуй!
Бонде голосно застогнав у слухавку.
— Моя дружина вже дивиться на мене вовком. Боюся, буде ще гірше. Зустрінемось у прокуратурі за… сорок хвилин.
Я сидів у садку. Надворі вечоріло. Сонце зайшло й залишило на північно-західному прузі неба лілові й оранжеві пасмуги. У сутінках пронизливо дзижчали комарі. Але я не помічав нічого навкруги. Напружено обдумував формулювання і процедуру завтрашнього допиту свідка. Я відчував, як у мені закипає адреналін — таке знайоме відчуття збудження, необхідне для успіху справи. Уперше з'явилася надія на виграш у суді. Нараз я усвідомив, що Альвін може бути невинуватим. Адвокати навіть не намагаються думати, винен чи ні їхній клієнт, але моя підсвідомість цього разу мене підвела. Від найпершої нашої зустрічі я вважав Альвіна вбивцею. І раптом все перевернулося з ніг на голову. Я знову став захисником, робив те, що найкраще умів. Думки безладно роїлися в голові, я не встигав їх осмислити. Подався до будинку по ручку та папір.