Коли я повернувся додому, Карі вже лягла. У спальні було темно, я подумав, що вона спить, тому роздягнувся у ванній і спробував тихенько прослизнути під свою ковдру, не розбудивши її. Але вона прокинулася, а може, просто сторожко дрімала, перевернулася і, щойно намацавши, затягнула мене під свою ковдру.
— Привіт! Я гадав, ти спиш, — сказав я.
— Знайшов, що шукав?
— Думаю, що так.
— І що це було?
— Мені стало цікаво, як познайомилися Альвін і Ніна. Вони ж повинні були мати якийсь контакт. Ніна Гаґен уперше приїхала до міста в серпні 2002 року.
— Що це нам дає?
— Згадай, Альвін на той час начеб уже сидів. Я мусив перевірити цей факт, то й перевірив. Альвін відбував покарання за насильство від літа того року. Вийшов на волю напередодні вбивства Майї.
— Тобто вони зустрілися перед самим убивством, — голос Карі усе ще був сонний.
— Ні, не думаю. Хто ж підійде до першого-ліпшого й попросить забезпечити йому алібі на момент вбивства на сексуальному ґрунті, яке він має намір вчинити? Або вони давно зналися, або…
— Або — що?
— Або познайомилися в інший спосіб.
— У який?
— Інтернет. Моя інтуїція підказує, що це був інтернет. Саме там аутсайдери знаходять одне одного. Там вони анонімні, там можна знайти все, що завгодно і на будь-чий смак.
Карі кілька хвилин мовчки лежала в темряві.
— Це тобі допоможе, Мікаелю?
— Можливо… Я не надто добре визнаюся на інтернеті, але мені здається, що таке спілкування мало б залишити слід. Десь той слід є…
— Гм… Мудро, — пробурмотіла Карі й заснула.
А я ще кілька годин не міг заснути. Думки монотонно крутилися однією орбітою — коло за колом, не знаходячи виходу. Має існувати спосіб, як розшукати той слід. Якщо я маю рацію. Якщо не пішов хибним шляхом…
Розділ 42
Коли Карі розбудила мене вранці, я встав, мов сновида. Побрів, похитуючись, до ванної, став під душ. Карі заглянула в двері й гукнула, що вже йде на лекції. Я помахав їй крізь запотілу прозору стінку душової кабінки. Я поснідав, випив каву, зателефонував до контори й попередив, що спізнюся; ще випив кави і раптом побачив очевидне розв'язання своєї проблеми. Якщо Ніна та Альвін спілкувалися у мережі, то існував простий спосіб виявити це. Треба було тільки знайти комп'ютери, якими вони користувалися.
На моєму офісному письмовому столі ще відучора лежала тека справи Альвіна. Я догортав папери до списку вилучених речових доказів і знайшов комп'ютер Packard Bell. Перевірив, задля порядку, рапорти експертів, які досліджували записи на твердому диску, але сам я вже знав, що шукати. Чимало завантажених сайтів про тортури та зґвалтування, купа фотофайлів і коротких відеофільмів. І жодної згадки про електронну пошту. Я був певний, що поліція перевірила і її, але не знайшла нічого цікавого, однак це ніяк не могло означати, що пошти взагалі не було. Усе залежить від того, що саме шукати і хто шукає.
У поліційному управлінні мене впродовж чверті години відсилали від одного телефону до іншого. Коли вже почав уриватися терпець, а з язика ось-ось могло зірватися гостре слівце, у слухавці пролунав молодий голос:
— Альвін Му? Речові докази? Маєте номер справи?
Я мав номер справи. Мене попросили зачекати хвилинку. За три хвилини той самий голос повідомив, що всі речові докази були повернені через місяць після виправдання Альвіна.
— Кому повернені? Альвінові Му?
— Так! Він розписався в отриманні.
— Дякую за допомогу!
Будинок, у якому жив і загинув Альвін, мав занедбаний вигляд. Я позаглядав у немиті вікна, але всередині було темно — годі щось побачити. Між будинком і сусідньою ділянкою праворуч виднівся прохід, такий вузький, що пройти ним я міг тільки боком, обережно переступаючи бите скло і трухляві дошки. Позад будинку — крихітне подвір'я, усіяне уламками черепиці, скляними осколками й неймовірною купою недокурків. На подвір'я вели двері чорного ходу й виходило одне маленьке віконце. Вікно забите потемнілими від вологи пресованими деревними плитами. Двері відчинилися, коли я штовхнув їх. Відмітини на одвірку свідчили, що хтось зовсім недавно підважував їх ломиком. За дверима — кухня. Старий умивальник на стіні. Плитка з двома конфорками на робочому столі, на конфорках — грубий шар іржі. Дверцята холодильника прочинені. Полички порожні, зсередини тхнуло пліснявою і давніми рештками їжі. Я пройшов тісним коридором до вітальні, клацнув вмикачем, але світла не було. У вітальні — диван-книжка, журнальний столик з кругами від склянок та кавових чашок, маленький кухонний стіл у кутку з пластмасовим стільцем перед ним. Ото й усе. Цей дім вже встигли обчистити, злодії чи хтось інший, хтозна.