У кімнаті смерділо сечею і ще чимсь. Солодкавий, гнилісний запах. Не так давно тут убили Альвіна. Мене аж пересмикнуло від цієї думки, я раптом захотів негайно втекти звідси, але змусив себе піднятися на другий поверх. Доводилось пригинати голову, щоб не черкнути стелі.
У спальні на підлозі лежав матрац, накритий двома брудними покривалами. У кутку виднілася купа паперів. Я обережно перебрав їх. Повідомлення з банку — знижено депозитну ставку. Рахунок за електрику на ім'я Альвіна Му. Рекламні проспекти. Порно-журнал — жінка з розведеними ногами усміхалась з обкладинки штучною усмішкою. Мабуть, журнал належав Альвінові, а може й ні. Мені здавалось, що цим будинком користувались вже інші люди, безхатьки або наркомани влаштували собі тут притулок на ніч. Хай там як, але я не знайшов нічого корисного для себе, тож вийшов з будинку тим самим шляхом, що й увійшов.
За три будинки мені нарешті таки трапилася жива душа. Літній чоловік підозріло подивився на мене, коли я запитав, чи не знає він власника будинку, у якому мешкав Альвін. Він довго думав і нарешті ствердно кивнув.
— Знаю. Той самий, що володіє і моїм. І всіма іншими на цій вулиці.
— А навіщо йому всі відразу?
Чоловік стенув плечима.
— Хоче їх знести і побудувати висотку.
— А йому дозволено? Хіба ці будинки не перебувають під захистом держави?
Чоловік знову стенув плечима.
— Перебувають, мабуть. Їх просто покинули руйнуватися. Рано чи пізно самі заваляться. А той, зрештою, доб'ється, чого хотів.
— Знаєте, хто він і де живе?
— Кевін Ларсен. Мешкає он там, у багатоповерхівці по інший бік шосе. Третій поверх.
Кевін Ларсен був одягнений в білий светр з високим горлом, з пов'язаною на шиї хустинкою.
— Так, я вивіз речі, які залишилися після Му, — сказав він. — Їх було небагато.
— Серед них мав бути комп'ютер, — уже вдруге наголосив я.
— Був…
— Можна його забрати, якщо ваша ласка?
— Ні.
— Як це — ні? Він не ваш. А я його адвокат.
— Але і не ваш. До того ж, Му заборгував мені плату за помешкання.
— Я можу забрати його через поліцію.
— Спробуйте!
Я здався, а коли підводився, щоб іти геть, Кевін Ларсен зупинив мене:
— Можете забрати його за штуку грошей.
— Ви що, з дуба впали?
— Ні… Вам же по кишені…
За п'ять хвилин я вже крокував вулицею з комп'ютером під пахвою. Дорогою упіймав таксі й поїхав додому.
Трохи наламав дров з тим комп'ютером, але хоч я і не надто обдарований технічно, зібрати його, виявилось, не так вже й важко. За десять хвилин я підімкнув машинку, клавіатуру й монітор.
Я натиснув на клавішу, й екран засвітився. Ніякого пароля я не побачив, тому натиснув на віконце пошти, а тоді — на теку «Вихідні». Порожньо. У теці «Вхідні» було двадцять вісім повідомлень, усі датовані у проміжку між звільненням Альвіна з в'язниці й арештом за вбивство Майї.
Більшість листів якісь дурниці: реклама й «листи щастя». Лише два особисті повідомлення. Одне від якогось Кнута: «Не хочу мати більше з тобою діла. Я почав нове життя. З поміччю Господа і Його милістю я зазнаю вічного життя. Він простить мені мої гріхи».
Друге повідомлення було надіслане з іншої мережевої адреси. Я відчув, як почастішав пульс, коли я прочитав його: «Більше жодних е-мейлів, така умова. Я повинна покладатися на тебе, а ти наберися терпіння. Зустрінемось, як домовлялися. Не бійся, я не відступлю. Разом ми зробимо так, щоб твої мрії здійснилися». Адреса відправника: rosomaha@hotmail.com
Я не міг нічого довести, але інтуїція наполегливо підказувала, що нарешті я знайшов те, чого шукав. Ледь не спинним мозком відчував: листа написала Ніна Гаґен. Це себе вона називала Росомахою. Альвіна Му я вже трохи знав, достатньо, щоб здогадатися, які його мрії стали нашим жахіттям.
Розділ 43
Прокурор Крістер Бонде дивився на мене з виразом глибокої недовіри.
— Я мушу розставити всі крапки над «і», Бренне, — сказав він; раніше він звертався до мене на ім'я, тепер я став для нього просто «Бренне». — Ти хочеш, щоб я підписав дозвіл на обшук у помешканні Ніни Гаґен? — Бонде помахав листом, який я йому щойно вручив.