— Так. Про це написано в клопотанні.
— Гаразд. Зрозуміло. Незрозуміло тільки навіщо це?
Я розтулив рота, щоб відповісти, але він урвав мене.
— Точніше кажучи, я не розумію, як це стосується нашої справи.
Я зітхнув.
— Я вважаю, що Ніна Гаґен збрехала в суді й надала Альвінові фальшиве алібі.
— Це я теж зрозумів. То й що?
— Як — що?! Хіба це не робота поліції перевірити підозру щодо скоєння злочину?
— Усе правильно… Та перш ніж щось робити, наприклад, влаштовувати обшук у її помешканні, треба мати реальні, обґрунтовані підстави. Ми не можемо просто так ввалюватися до людей додому. Потрібні відповідні, юридично підкріплені висновки. І ти про це чудово знаєш.
Я почав сердитися.
— Та я щойно тобі пояснив, що…
Бонде знову урвав мене на півслові.
— Ти щойно виклав переді мною купу чуток, припущень і спекуляцій, які не мають жодного обґрунтування і нікуди не провадять слідство. Ось з чим ти прийшов!
— Повідомлення в комп'ютері Альвіна…
— …нічого не означає, сам знаєш.
— Якщо відправником була Ніна Гаґен, якщо вона і є Росомахою, то це означає дуже багато.
— Так! Якщо… У цьому ж проблема. Якщо! Ми, не можемо стверджувати.
— Ви мусите перевірити! Вона може виявитися співучасницею убивства Майї. Я вважаю цю жінку небезпечною.
Бонде важко зітхнув.
— Гаразд, Бренне. Цілком імовірно, ти маєш рацію, і алібі Альвіна Му сфабриковане, так? Я поговорю з компетентними людьми в прокуратурі. Можливо, ми візьмемо Ніну Гаґен в детальнішу розробку, якщо знайдемо для цього достатній привід, але не тепер. І аж ніяк не як фігуранта в нинішніх слідчих діях у справі Ганса Ґудвіка.
— Це недобре!
— Інакше не буде. Я не розумію, чого ти добиваєшся. Що, у біса, тут спільного зі справою Ґудвіка, можеш мені сказати?
— На мою думку, саме Ніна Гаґен вбила Альвіна Му.
Крістер Бонде підвівся зі стільця і глянув на мене з висоти свого зросту.
— Нарешті! Я знав, що за цим щось криється! Ми повинні взяти Ніну Гаґен в коло підозрюваних, щоб потім ти міг красуватися у суді перед присяжними й розказувати їм, як поліція проводить слідчі дії з іншим злочинцем, а слідчі дії ще ж не закінчені! Ти мене що, за дурня маєш! З-поміж усіх підступних, неприкритих викрутасів…
Крістер Бонде палав праведним гнівом.
— Усе не так, Крістере! Я гадаю… Я цілком щиро вважаю, що ця жінка може стояти за…
— Тому ти прийшов до мене саме тепер? Перед самими судовими слуханнями? Облиш, Мікаелю!
Я опустив руки. Так чи інак, я не мав великої надії, що Бонде прислухається до моїх слів, але ніяк не сподівався, що він потрактує їх за хитрий адвокатський хід.
— Я можу звернутися до суду й попросити взяти це питання на розгляд, — не надто впевнено сказав я.
Крістер Бонде тільки посміявся з мене.
— Та будь ласка! — потім він навис наді мною і промовив: — Ганс Ґудвік винен, і я доб'юся обвинувального вироку. Навіть не пробуй вдаватися до якихось трюків. Усе відбуватиметься за законом.
— Ти робиш необачну помилку, Крістере! — сказав я.
Бонде глянув на мене поглядом, сповненим зневаги та злості.
— Побачимося у суді! — кинув він. — Гарних вихідних!
— А чого ти сподівався? — запитала Сюнне.
— А що мені було втрачати?
Сюнне здвигнула плечима й відпила ще ковток пива. Ми зайшли в паб на традиційний кухоль пива з нагоди закінчення робочого тижня. Зазвичай тут збиралося чимало нашої братії, але нині ми сиділи тільки вдвох. Настрій був не надто веселий, бо ж обоє знали, що на носі суд, який ми не зуміємо виграти. Я вихилив кухоль до дна і сказав, що з мене досить.
— Зустрінемося у неділю в конторі для останньої репетиції? — запитала Сюнне.
— Я не проти, — кивнув я. — Наведемо остаточний глянець. Про час ще домовимося телефоном.
Дорогою додому в моєму животі булькали два кухлі пива. Дім зустрів пусткою. Карі поїхала провідати батьків. З досвіду вона знала, що в останні вихідні перед важливими судовими слуханнями треба дати мені можливість побути наодинці з собою. Я розігрів якийсь півфабрикат, без апетиту попоїв і ліг на канапу.
Коли прокинувся, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі й часі, голова була ніби ватяна. Я проспав понад три години, тіло наче налилося свинцем. Після трьох філіжанок кави мені трохи відпустило. Я подивився телевізор, послухав музику, ще трохи подивився телевізор. Потинявся кімнатами, розважив так і сяк, чи не випити якогось дрінка, але розумів, що нині не той день, щоб заспокоюватися алкоголем. Покопирсавшись на полиці знайшов стару книжку Джона Макдональда. Колись я вже її читав, але яке це тепер мало значення. Давні небилиці з Тревісом Макґі в головній ролі, філософом-самоучкою, сучасним антигероем і цинічним романтиком з Флориди. Він упродовж багатьох років не раз розраджував мене в миті тривоги і безнадії. Та, на жаль, не сьогодні. Я відклав книжку вже після десяти сторінок.