Я піднявся парадними сходами судової будівлі, увійшов до вестибюлю, звернув праворуч і рушив на другий поверх до окружного суду. Невеличкий гурт журналістів терпляче чекав перед кімнатою для брифінгів. Я мимоволі здригнувся, боявся витоку інформації про свій злочин. Вони лише помахали мені, а один голосно й бадьоро гукнув:
— Як справи, Бренне?
Я лише відмахнувся, мовляв, дайте спокій, і поспішив до почекальні.
Він називався Офте й був судовим розпорядником, я знав його вже роки, він заспокійливо впливав на мене — завжди привітний, запропонував, як звично, каву. Я вдячно кивнув, взяв гаряче пластмасове горня. Офте гомонів про се й про те, розповів, що він думає про справу, переповів плітки про інших адвокатів, але я був малослівний, не міг заспокоїтися і перейти на звичний вухові жаргон.
— Крута справа? — запитав він співчутливо.
— Так… Гадаю, вже час заходити до зали, — скупо відповів я.
Не хотів перетнутися у почекальні з прокурором.
Зала заповнювалася глядачами, хоч до початку судового засідання ще було півгодини. Я пройшов на своє місце, праворуч від столу суддів, відчуваючи на собі погляди присутніх. Трохи згодом з'явилася Сюнне, принесла з контори документи й мантії. Ми мовчки одягнули на себе мантії.
До зали увійшов Крістер Бонде. На мене він навіть не глянув, рушив просто до свого столу й заходився викладати на стіл папери. Стрілка годинника спроквола посувалася до пів на десяту. Зала майже повна. Привели Ганса Ґудвіка. Я підвівся і привітався з ним. Він посірів і осунувся на обличчі, руки йому тремтіли. Розмовляти нам ніби й не було про що, тож ми знову зайняли свої місця.
Я дослухався до відчуттів. Резонансним справам властиві свої особливі емоції. Мандраж, само собою, доки ще не кинувся у вогонь і не вступив у боротьбу. Але не тільки це. Щось більше. Очікування, напруга в повітрі, наелектризованість. Нехіть. Доки ще все не закрутилося, я завжди відчував неясну нехіть; якась частка мене воліла втекти додому, і хай все летить під три чорти. Бо судовий процес вимагає великої віддачі, це психічне й емоційне випробування, напружений інтелектуальний марафон. Та, зрештою, поступово починає прокидатися своєрідна агресивність, готовність іти напролом, метати громи і блискавиці й майже жадане відчуття готовності до бою.
Цього разу я нічого подібного не відчував. Була нехіть, майже фізична, залягла десь під діафрагмою, однак нічого більше. Ані напруги, ані агресії, ані бажання кидатися у бій. Лише вселенська втома. Відчуття, ніби занедужую.
Тим часом до зали ввійшли судді з головою на чолі. Голова грюкнув молотком по столі — слухання почались. Справжній судовій битві завжди передували увертюрні танці й неквапні, ритуальні маневри. Обрані присяжні, тобто суд присяжних, як вони насправді називаються, склали присягу. Обрали голову суду присяжних. Гансові Ґудвіку довелося встати, щоб йому вголос зачитали висунуте звинувачення. Він похитав головою і тихо промовив, що він не винний. Так тихо, що я мусив повторити його слова судові. Ми говорили про свідків і порядок денний. На початку розгляду будь-якої справи час тягнеться немилосердно довго. Нарешті суддя кивнув Крістерові Бонду й сказав:
— Прошу, пане прокуроре! Можете виголосити вступну доповідь.
Ось від цієї миті все й починається.
Мова Крістера була багата, виклад — чіткий і системний, однак з'явилася зовсім невластива йому агресивна риторика. Вступна доповідь — це лише огляд фактів та доказів, які хотіла б озвучити прокуратура. Це ще не сама процедура, ще не привід аргументувати й переконувати. Вступна доповідь виголошується для того, щоб зорієнтувати суд, бо в кримінальних справах з документами працюють лише прокурор та адвокат. Присяжні нічого не знають заздалегідь, як і самі судді. Вони починають процедуру з чистого аркуша й оцінюють справу лише на підставі наданих доказів. Тому вступна доповідь має велике значення, за нею суд бачить, так би мовити, «скелет» справи, щоб подана згодом доказова база сприймалася в належному контексті. Саме тому вступ, зазвичай, нудний і монотонний, але не того дня — прокурор виголошував доповідь збуджено, як ніколи.
Під час промови він кидав часті погляди на Ганса Ґудвіка, тицяв у нього пальцем, робив театральні паузи: «…мусить бути доведено… поза всяким сумнівом… очевидно винен… неймовірне… звіряче вбивство…»
Я вже думав, чи не втрутитися, але мені так страшенно не хотілося вставати з місця. Сюнне неспокійно вовтузилася на стільці поруч і час до часу поглядала на мене. Я не міг упіймати миті, дібрати репліку, слова ніби спізнювалися, з надто великою затримкою сягали свідомості; мій мозок не встигав вчасно зрозуміти й проаналізувати інформацію, а коли я вже готовий був висловити протест, слушна мить минала — прокурор вже говорив про інше. Крістер Бонде говорив і говорив, показував на Ганса Ґудвіка, тицяв пальцем у присяжних, ніби цвяхами забивав інформацію у їхні голови.