— А що суд? — поцікавився я. — Суд ухвалив рішення відкласти розгляд справи до завтра?
— Так. Слухання розпочнуться завтра о дев'ятій ранку.
Я подякував і поклав слухавку. Взяв чистий аркуш і знову заходився малювати кола. Задумався, чи не піти б додому…
Але ще довго сидів, нічого не роблячи. О пів на четверту я зібрав свої речі, схопив плаща і рушив до дверей, коли задзвонив телефон. Дзвонили з приймальні.
— До вас прийшов відвідувач.
— Хто?
— Ніна Гаґен. Вона з адвокатом.
Я згадав день, коли вона вперше сюди прийшла. Тоді я теж був по вуха зайнятий однією кримінальною справою, а вона сиділа на тому стільці, що й тепер: біднувато вдягнена, без декольте і без макіяжу. Вона прийшла і своєю розповіддю усе перевернула догори дриґом. Мені аж гаряче стало від думки, як вони мене одурили, Ніна й Альвін. Тепер я знав про неї більше. Нині вона теж була скромно вдягнена, у сірому — сірий светр, сірі штани, які дивно дисонували з білявим волоссям. Однак цього разу Ніна не відмовилась від макіяжу. І виклично дивилася просто в вічі.
Розмову вела не Ніна Гаґен, а її адвокат. Я знав його з давніших часів, і він мені не подобався. Невисокого зросту, опецькуватий, з добре підвішеним язиком і чималим арсеналом усіляких обманних трюків. Звали його Себастьян Фельдер. Не надто здібний юрист, однак з тих, кого все ж варто остерігатися. Він старанно насупив чоло і мовив:
— Сумні речі тут відбуваються, Бренне, — я промовчав, тож він повів далі: — Ти ж розумієш, це може коштувати тобі адвокатської ліцензії?
— Чого ти хочеш? — запитав я, але Фельдера вже важко було зіштовхнути з накатаної колії.
— Я щиро засмучений і стурбований твоєю подальшою долею. Дуже не хотів би, щоб ти позбувся свого шматка хліба. Ти добрий адвокат, хоча в цьому випадку втратив… так би мовити… здатність тверезо оцінити ситуацію.
— Ви маєте що мені запропонувати? Чи ти і твоя клієнтка прийшли тільки задля того, щоб висловити свою засмученість?
Маска помінялася, тепер на обличчі Фельдера намалювалася скривджена міна.
— Звісно, ні, Мікаелю. Найліпше було б для усіх сторін, якби ми дійшли згоди, — він показав рукою на Ніну Гаґен. — Моя клієнтка хоче написати на тебе заяву в поліцію за переслідування. Я повинен, ясна річ, надати їй юридичну допомогу, але…
— Переслідування? І яке ж покарання передбачається за це, Фельдере?
Адвокат роздратовано змахнув рукою.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хотів сказати, що охоче посприяю, аби не дати ходу такому звинуваченню.
— Овва! І як же?
Фельдер на мить затримав на мені погляд.
— Моя клієнтка щойно довідалася, що її викликають як свідка в справі проти Ганса Ґудвіка. Що ти її викликаєш.
— Так воно і є.
— Так ось, вона не хоче свідчити. Їй нічого сказати в цій справі.
— А що спільного тут…
Фельдерові вже було начхати на зміни декорацій на обличчі. Тепер він був сам собою: хмурний і нахабний.
— Якщо її змусять свідчити, вона відкрито розповість на суді, як ти незаконно проник до її помешкання. І про інші випадки переслідування.
— А якщо я скасую виклик до суду?
— Тоді вона забере заяву, скаже, що все виявилося непорозумінням… Тебе запросили в гості, а шибку в дверях ти вибив ненароком. І справа закриється. Вибір за тобою!
На губах адвоката з'явилася недобра усмішка, зате справжня.
— Вирішувати треба вже, Бренне. Хоча особисто мені, було б більше до душі, якби ця історія з'явилася на перших шпальтах усіх газет країни.
Я спокійно дивився на адвоката, мовчав, однак усередині в мені спалахнула маленька іскорка паніки. Я знав, чим це загрожує. Я втрачу свій хліб насущний, якщо мене позбавлять адвокатської ліцензії. Я, як і всі, мав виплачувати іпотеку. Можливо, мені пощастило б знайти якусь роботу без спеціального дозволу, але від цієї думки шлунок підкочувався аж до горла. Я виправдовувався сам перед собою, що все може скінчитися катастрофою для Ганса Ґудвіка, якщо новина про мій переступ закону випливе назовні посеред процесу. До того ж, за нинішнього стану справ, я нічого не вдію проти Ніни Гаґен.
— То що? Яке твоє рішення, Бренне? — Фельдер був сповнений нетерплячого очікування.
— Гаразд, — промовив я. — Укладаємо угоду. Хочеш письмового підтвердження?
— Не будь ідіотом, Бренне! Звичайно, не хочу.
Себастьян Фельдер підвівся й подав руку.
— Добре, що ти одумався.