Хлюп! Їхня спроба знову не спрацювала. І це озерце виявилося мілкою калюжею. Замість добутися до нового світу вони лише намочили ноги й забризкали себе до пояса вдруге того ранку (якщо це був ранок: схоже, що в Лісі-між-світами час був завжди однаковий).
– Прокляття! – вигукнув Діґорі. – Що ми тепер зробили не так? Ми ж наділи жовті кільця, як годилося. Дядько сказав, що жовті кільця призначені для повернення у світ.
А правда була в тому, що дядько Ендру, який нічого не знав про Ліс-між-світами, мав хибне уявлення про кільця. Жовті кільця не були кільцями, спрямованими «назовні», а зелені – кільцями, спрямованими «додому»; принаймні в тому розумінні, як він собі уявляв. Речовина, з якої були виготовлені обидва різновиди кілець, походила з лісу. Речовина жовтих кілець мала силу притягувати вас у ліс. То була речовина, яка прагнула повернутися до свого місця, до місця між світами. Але речовина в зелених кільцях прагнула покинути своє місце; тому зелене кільце виводило вас із лісу у світ. Дядько Ендру, як бачимо, працював із речами, яких він по-справжньому не розумів; так працюють більшість чаклунів. Звичайно, Діґорі, теж не усвідомлював собі істину добре, принаймні на той час. Та коли вони обговорили її, то вирішили спробувати зелені кільця на новому озері, щоб подивитися, що з цього буде.
– Я готова, якщо ти готовий, – сказала Поллі.
Але вона сказала це тому, що була тепер переконана, що жодне з кілець не працюватиме в іншому озері, і їм немає чого боятися, крім нового сплеску. Я не зовсім переконаний, що Діґорі не мав того самого відчуття. У всякому разі, коли вони обоє наділи зелені кільця й підійшли до краю води, знову тримаючись за руки, вони були набагато веселішими й менш урочистими, аніж першого разу.
– Раз, два, три – стрибаймо! – сказав Діґорі.
І вони стрибнули.
Розділ 4
Дзвін і молоток
Цього разу сумніватися в силі магії не було підстав. Вони летіли вниз і вниз, спочатку крізь темряву, а потім крізь якісь туманні й розкручені форми, які могли бути чим завгодно. Потім посвітлішало і несподівано вони відчули, що стоять на чомусь твердому. Через мить усе ввійшло в фокус і вони змогли роззирнутися навколо.
– Яке дивне місце! – сказав Діґорі.
– Мені воно не подобається, – сказала Поллі, затремтівши всім тілом.
Що вони помітили насамперед, то це світло. Воно не скидалося ані на сонячне світло, ані на електричне світло, ані на світло від ламп або свічок, ані на будь-яке інше світло, що його вони досі бачили. Воно було тьмяне, червоне й аж ніяк не веселе; рівномірне й не блимало. Діти стояли на рівній, брукованій поверхні серед височезних будівель, але даху над головою в них не було. Вони стояли на подвір’ї чи чомусь такому. Небо було дуже темним – густо-синім, дуже близьким до чорного. У того, хто бачив таке небо, виникав сумнів, чи може взагалі існувати світло.
– Погода тут якась кумедна, – сказав Діґорі. – Схоже, ми прибули сюди саме перед бурею або перед затемненням сонця.
– Мені це не подобається, – сказала Поллі.
Обоє, не розуміючи, чому вони так роблять, розмовляли пошепки. І хоч не було причини триматися за руки після стрибка, вони досі не відпускали одне одного.
Подвір’я, на яке вони опустилися, оточували височезні стіни з великими вікнами, вікнами без шибок, крізь які не видно було нічого, крім чорної темряви. Нижче виднілися арки на стовпах, роззявлені у чорному позіху, як отвори залізничних тунелів. Було досить холодно.
Камінь, із якого тут усе збудоване, здавався червоним, але, можливо, від дивного світла, і був дуже старим. Пласкі камені, які замощували подвір’я, мали тріщини і ніде не прилягали щільно один до одного, а гострі кути буди всюди стерті. Двері під однією з арок були завалені уламками каміння та сміттям. Двоє дітей крутили головами на всі боки, оглядаючи подвір’я. Схоже, вони когось – або чогось – боялися, ніби хтось стежив за ними з тих вікон, до яких вони оберталися спинами.
– Ти думаєш, тут хтось живе? – озвався нарешті Діґорі, досі говорячи пошепки.
– Ні, – сказала Поллі. – Тут усе в руїнах. Ми не чули жодного звуку, відколи тут з’явилися.
– Помовчімо й послухаймо трохи, – запропонував Діґорі.
Вони стояли тихо й слухали, але могли почути лише калатання власних сердець. Це місце було принаймні таким тихим, як Ліс-між-світами. Але це була інша тиша. Мовчанка лісу була насиченою, теплою (ви майже чули, як ростуть дерева) й наповнена життям. Тут була мовчанка мертва, холодна, порожня. Годі й уявити собі, щоб тут щось росло.