– Я в захваті, що бачу вас тут, – сказав він. – Двоє дітей – якраз те, що мені треба.
– Будь ласка, містере Кеттерлі, – попрохала Поллі. – Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.
– Поки що ні, – сказав дядько Ендру. – Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.
– Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, – сказав Діґорі.
– Повинен? – перепитав дядько Ендру.
Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».
– Якщо ви відпустите нас тепер обідати, – сказала Поллі, – ми прийдемо потім, після обіду.
– Але звідки я знатиму, що ви прийдете? – запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. – Ну гаразд, гаразд, – сказав він. – Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. – Він зітхнув і провадив далі: – Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.
Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.
– Ти хочеш мати кільце, моя люба? – запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.
– Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? – поцікавилася Поллі. – Які вони гарні!
– Але не зелене, – сказав дядько Ендру. – Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.
Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.
– Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.
– Що за дивна фантазія, моя люба, – засміявся дядько Ендру.
Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.
– Поллі! Не будь дурепою! – вигукнув він. – Не торкайся їх!
Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.
Розділ 2
Діґорі та його дядько
Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.
– Замовкни! – просичав він у вухо Діґорі. – Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.
Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.
– Так буде краще, – сказав дядько Ендру. – Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.
– У тебе також вихопився тоді зойк? – запитав Діґорі.
– О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?
– Ні, звичайно, – обурено відповів Діґорі. – Але що сталося з Поллі?
– Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, – сказав дядько Ендру, потираючи руки. – Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.
– Що ти з нею зробив?
– Я відіслав її – як би тобі сказати – до іншого місця.
– Що ти маєш на увазі? – допитувався Діґорі.
Дядько сів у крісло й сказав:
– Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?
– Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? – запитав Діґорі.