У свій час він одружився і знайшов в сімейному житті любов і вірність, був ощасливлений п'ятьма дітьми, які радували його своїми успіхами і прихильністю, і освятив все їхнє життя. Він був завжди справедливий і проникливий - від його пильного погляду не могли сховатися ні нещирість ні багатообіцяючі задатки тих, хто спілкувався з ним. Чудовий педагог і оратор, він виростив учнів, які не тільки назавжди залишилися вірними його ідеям, а й готові віддати за нього життя. Натура цілісна, він ніколи не кривив душею, висловлювався вільно і так переконливо, що його перевага рідко викликала неприязнь колег, яких він не затінював собою на зборах, чітко розмежовуючи марнославство і справу. Написавши кілька десятків об'ємних праць і отримавши відповідні звання, він по праву вважався найавторитетнішим вченим, але не прагнув до будь-якої влади, навіть академічної, поки політика сама не вторглася в його світ, присвячений Богу, і не змусила безоглядно відстоювати свої ідеали.
Це сталося, коли йому минуло шістдесят, коли тиранія замахнулася на все, чим він жив, на Божественне право, яке він знав напам'ять, і він обрушився на тиранію з усім запалом своєї безгрішної душі, відразу перетворившись на харизматичного лідера, знайшовши небачену духовну владу над віруючими і тими, хто згадав про віру предків, знаходячи без будь-якої натуги яскраві слова, ще більше бентежачи нерішучих, і в той же час даючи їм почуття впевненості в тому, що вони, нарешті, знайшли сенс життя.
Його заарештовували і залякували, але він жодного разу не пішов на компроміс з тими, кого вважав недругами народу і хулителями Бога. Його вислали з країни, але навіть в п'ятнадцятирічному вигнанні жодного дня не вщухав його громовий голос, долітаючи до найзлиденнішої хатини на його батьківщині. Чистота його помислів, непідробна щирість, невигадлива геніальність його послань і промов, усім відомий аскетизм і неухильність в дотриманні релігійного обов'язку, цілковита нездатність помічати життєві незручності, презирство до політиканства і повагу до політики, якщо вона повністю підпорядкована Божественному праву, вселяли надію на прихід царства справедливості і духовного очищення.
Він повернувся на батьківщину в розпал народних заворушень, зустрінутий мільйонами прихильників, очолив революцію, а після її перемоги створив державу, підказав їй вистраждані у вигнанні закони, які забезпечували народовладдя, гарантією якого став він сам.
Повністю позбавлений примх, властивих володарям і революціонерам-переможцям, він мріяв про одне - власним прикладом і словом впливати на кожну особу так, щоб вона своїм прагненням до досконалості і знання наблизилася до Бога, і це багато в чому йому вдалося.
Він вознісся на вершину влади, ставши духовним лідером великої і багатої країни, в якій крім нього були президент, уряд, парламент та інші відомі і нові інститути, але не змінив свого способу життя, живучи в орендованому на власні кошти скромному будиночку. Померши і віці майже дев'яносто років, він не залишив після себе жодного майна, роздарував навіть те, що залишилося від батьків. Історія відносин нашої країни з Іраном (якщо враховувати легенду про невдалий похід Дарія на скіфів, набіги козаків на перське узбережжя Каспійського моря, імперські війни за Кавказ, Туркманчайський мир і загибель Грибоєдова в Тегерані), в старовину розвивалася бурхливо. Свого часу мені хотілося написати книгу про Грибоєдова, і я збирався поїхати до Ірану, щоб розібратися в таємничих причинах його загибелі, але не поїхав, не дали виїзної візи, тому що на сторінках радянських газет замиготіли повідомлення про тамтешні "заворушення" і вперше з'явилося незнайомі назва та ім'я - аятолла Хомейні.
Однак у 1978 році я все ж опублікував короткий нарис "В останньому завидному році" після своєї поїздки по Кавказу, простежив шлях Грибоєдова до перського кордону, описав місце зустрічі двох великих поетів - Пушкіна і знівеченого тіла російського посла в Персії, яке везли на гарбі. Згадав докір Пушкіна: "Як шкода, що Грибоєдов не залишив своїх записок! Написати його біографію було б справою його друзів, але чудові люди зникають у нас, не залишаючи по собі слідів. Ми ліниві й не допитливі…"
Поїхати до Ірану вдалося лише тепер, але вже з іншою метою - побільше дізнатися про ще одну феноменальну особистість, виняткове явище в історії людства, богослова, революціонера і вождя, який чудово знав, що слово "феномен" в його першому значенні - це щось суб'єктивне, існуюче лише в свідомості - і протиставлене філософом Кантом "речі в собі", "нуомену" - і непідвладне пізнанню. Але крім блискучого знання філософії, починаючи з найдавнішої, аятолла Хомейні також був природженим поетом (що не дивно в країні, яка звела мавзолеї над могилами таких всесвітніх знаменитостей, як Рудакі, Фірдоусі, Хафіз, Сааді і Омар Хайям, і оточила кожен мавзолей морем запашних троянд). Це далеко не головне в його житті і діяннях, але й не останнє, якщо взяти до уваги склад його промов і послань, вміння говорити так, що його влучні слова і вирази стали, як і грибоєдовські, так і пушкінські, надбанням повсякденної народної мови. У моєму старому нарисі був натяк на те, що пізніше назвали Ісламською революцією, з якого я дозволю собі навести кілька абзаців, для мене не зайвих тут і написаних після розмови з тодішнім головою комісії Спілки письменників по іноземних справах, сходознавцем за освітою.