Шойман перетнув Єврейську вулицю і вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинів. Тут він завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливіше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лікар вийшов до Глинянської Вежі, за якою знову почалося міське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личаківській, а там ще один тінистий провулок, де в чималій кам'яниці жив банкір Ляховський, котрому вже другий тиждень допікав дерматоз.
Двері, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокій, за яким були двері до кабінету господаря. На відміну від сверблячок, які з'являлися у людей як в мирні дні, так і в часи війни, гроші любили виключно спокій. Тому останніми днями, незважаючи на свою недугу, банкір мусив працювати значно більше, аби втримати вклади громадян у своєму банку. І навіть лікаря Ляховський приймав у робочому кабінеті.
Служниця попросила зачекати, і Шойман сів на стілець, вдячно прийнявши з її рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловічі голоси, одним з яких був голос його пацієнта. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього різким тоном, а його співрозмовник — спокійно і трохи улесливо — щось тому пропонував. Незважаючи на зачинені двері, доктору вдавалося розчути окремі слова. Як виявилось, чоловіки розмовляли німецькою, що добряче підігріло його інтерес, і Шойман щосили напружив слух. Коли зміст розмови почав до нього доходити, доктор підскочив на стільці так, мовби його вдарило струмом. Вставши з місця, Шойман зробив кілька швидких, але обережних кроків убік голосів і, попри свої бездоганні віденські манери, жадібно прихилився вухом до дверей.
— Це не пропозиція, це здирство! — вкотре вигукнув банкір. — За такі гроші я краще залишуся тут.
— Шкода, — відповів його співрозмовник, — за кілька днів тут будуть росіяни і ви тоді втратите значно більше.
— Не пригадую, щоб я викликав провидця, — єхидно сказав Ляховський, — до вашого відома, війна часом і збагачує. Тож про своє майбутнє я потурбуюся сам.
— Як бажаєте, пане Ляховський, — так само спокійно відповів йому невідомий, — але подумайте, всього за одну ніч ви опинитесь у безпечному Відні. Звісно, тут залишиться ваша нерухомість і справи доведеться передати комусь іншому, але з собою ви зможете взяти стільки грошей і коштовностей, скільки поміститься у дорожні валізи. Звісно, втрати будуть. Але тоді не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись — збагатитись»... І найголовніше, пане Ляховський, — ви збережете своє життя та життя близьких. Ми — такий собі Ноїв Ковчег для тих, хто рятується від російського потопу.
— Що ж, — після короткої мовчанки промовив банкір, — я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар...
Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.
— Докторе Шоймане, — озвався до нього банкір, — вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.
Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.
— Свербить немилосердно, пане докторе, — пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, — хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла... Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му...
Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.