Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.
— Пане Цахере! — вигукнув лікар.
Чоловік озирнувся.
— Пробачте, я не... не... впевнений чи правильно вимовив... ва-а-аше прізвище, — Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, — адже я чув його крізь двері...
— Саме так, — відповів той, — мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?
— Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?
Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.
— Вірно, — врешті відповів Цахер.
— І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? — радісно запитав лікар.
— Саме так.
— Я готовий вирушити замість нього, якщо є така можливість!
Цахер підійшов трохи ближче до співрозмовника, мовби намагаючись його заспокоїти, щоб той припинив волати на всю вулицю і говорив тихіше.
— Це дорого коштує, пане...
— Шойман... Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.
— Дві тисячі крон і приходьте завтра о десятій вечора за цією адресою.
Цахер тицьнув йому візитку.
Від його слів у Шоймана перехопило подих.
— Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такі гроші? — здавлено промовив лікар.
— Я нічого не вигадав, — сказав Цахер, — я просто продаю послугу і маю з того відсоток. Вигадав дехто інший...
— Так, але дві тисячі...
— Послухайте, — нервово перебив його той, — це не я за вами побіг, а ви за мною. Ніхто вас ні до чого не змушує. Забудьте все, що я вам сказав.
З цими словами він вихопив назад візитку і ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.
— Стривайте, — Шойман вхопив того за рукав, — я згоден.
Розділ II
— Вам неабияк пасувала б ця коштовність, моя люба...
Емма озирнулась. Невисокий чоловік у бездоганному редінготі дивився на неї приязно і хтиво одночасно. Жінка видавила з себе посмішку і знову перевела погляд на діамант.
— Шкода, що я не імператриця, — промовила вона.
— Як на мене, ви краща, ніж наша імператриця, — не вгавав той.
Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.
— Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? — несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.
— Йому більше, ніж сто років, — впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, — це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.
— Он як. А звідки ви про це знаєте? — поцікавилась Емма.
— Все дуже просто, — посміхнувся той, — я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.
— Ви праві, — погодилась вона, — а чи довго пробуде тут діамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.
— Виставка благодійна. Його імператорська величність розпорядився, щоб гроші, отримані за квитки, були передані армії. Тож коштовність залишиться тут, у Львові доти, доки ми не зберемо більш-менш пристойної суми, — пояснив наглядач, — і, до речі, мене звати Фелікс Проймай.
— Емма Штайнер, — відповіла жінка, — отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?
— Скажу більше, — наглядач зняв окуляри і пильно вдивився у свою співрозмовницю, — цей діамант буде з нетерпінням чекати вашого наступного візиту, адже йому так хочеться розповісти вам одну свою грандіозну таємницю.