— Звідки ж нам знати? — додав Габор. — Ми не мали приємності спілкуватись з паном Ніколаєвим.
— Ваша правда, — згодився Дмітров, — угорці не ходять в російське посольство.
— А ви там служите? — запитав Лайош.
— Вже ні, — з гіркотою в голосі відповів росіянин, — кілька днів тому ми отримали ноту з вимогою залишити межі монархії. Простіше кажучи, забратися під три чорти з Будапешту... Я прожив тут десять років. Як бачите, навіть вивчив мадярську мову, хоч легше, їй-богу, мені далася китайська. А тут таке...
Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:
— Отже, про пана Ніколаєва...
— Так, так, — з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.
— Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, — продовжив росіянин, — тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції — шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти...
— Самудрагупти, — виправив його Лайош.
— Так, так, — посміхнувся росіянин, — отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.
Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.
— А чому не можете вивезти шахи в Росію? — запитав Габор.
— Ви все зрозумієте, коли їх побачите, — відповів Дмітров.
В чоловіків перехопило подих.
— Ми їх побачимо? — з недовірою промовив Лайош.
Росіянин кивнув.
— Скажу більше, — додав він, — якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.
Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.
— Ви жартуєте, пане Дмітров? — прийшов до тями Габор.
— Аж ніяк, — запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. — Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.
— Що потрібно від нас? — запитав Лайош.
— Нічого, — посміхнувся Дмітров, — просто заберіть їх сьогодні ввечері.
— Звідки?
— З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?
— Звісно, — відповів Габор.
— От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти — занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки...
— Безперечно, — погодились ті.
Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.
— Самудрагупти, — вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.
Кілька хвилин чоловіки мовчали.
— Що ви про це думаєте? — врешті запитав Габор.
— Не хотілося б зв'язуватись з росіянами, — відповів Лайош.
— Так, але вони справді поспіхом тікають з усієї імперії, — мовив той, — якщо ця історія про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?
— Ми ще маємо час подумати, — обірвав Лайош і зосередився на їхній забутій грі, заново вивчаючи положення фігур на дошці.
— Нічого тут думати, — гаряче заперечив бородань, — я поїду на цю зустріч.
— А я не впевнений...
— Щоб переконати вас, мій друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.
— Але ж цей Дмітров попередив, що ми мусимо бути вдвох, — нагадав Лайош.
— Думаю, він змириться.
— Гаразд. Хто третій?
— Мій револьвер.
Чоловіки реготнули, але одразу ж спохопились і глянули в бік росіянина. Проте, Дмітров зосереджено поглинав свою вечерю і більше не звертав на них жодної уваги. Якби не порожня пляшка з-під коньяку і зайва склянка поруч шахової дошки, то можна було б подумати, що він сидів там увесь цей час.