Олег Авраменко
НЕБО, ПОВНЕ ЗІРОК
Розділ 1
Я вже й забув, яке небо на Марсі — брудно-синє, майже сіре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я відвикнув від тутешнього розрідженого повітря, сухого колючого вітру і жорстокого холоду, що проймав аж до самих кісток. Але найнеприємнішим був всюдисущий марсіанський пісок, який миттю забився під одяг і зарипів у мене на зубах, щойно я вийшов назовні через пасажирський люк шатла й зробив кілька кроків униз по трапу.
Марс залишався Марсом — суворою, неприязною планетою. За п’ять сторіч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квітучий, благодатний світ виявилося не до снаги. В результаті вийшла така собі суміш Сибіру, Сахари й Ґімалайського високогір’я.
Слідом за мною по трапу спустилася Краснова. Її струнку постать щільно огортав утеплений кітель з електронагрівом, тому, на відміну від мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цілком комфортно на холодному марсіанському вітрі. Ми разом дивилися на невеликий білий ґравікар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме відчалив від будівлі космопорту і швидко помчав над літним полем, прямуючи в наш бік.
Я згадав той день, коли на такому ж шкільному карі (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирічного хлопчиська, підвезли до орбітального шатла й представили капітанові корабля „Амстердам” Ґільєрмо Лопесу — моєму першому командирові. Під його орудою я прослужив до двадцяти років, потім Лопес перевівся в Дослідницький Департамент, і капітаном „Амстердама” став старший помічник Бережний, а я посів його місце другого пілота і старпома. Втім, на цій посаді я пробув недовго, лише три з половиною роки, після чого здійснив черговий кар’єрний стрибок і отримав під своє командування корабель „Кардіф”. І ось тепер настала моя черга приймати новачків.
— П’ятнадцять років не була на Марсі, — задумливо промовила Краснова. — Відколи закінчила школу. А ти, кеп?
— Тринадцять, — відповів я. — Також після школи. І ніколи не хотів повернутися.
Ми обмінялися розуміючими поглядами. Мало хто з випускників Марсіанської Зоряної Школи мав теплі чи бодай ностальґічні почуття до своєї альма-матер. Сім років навчання в ній були аж ніяк не найкращою порою нашого життя. Школа відібрала в нас дитинство, і цього ми їй вибачити не могли. Та це зовсім не означає, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад і заново прожити шкільні роки, то особисто я залишив би все як є. Інші, гадаю, вчинили б так само.
Ґравікар зупинився, і з нього вийшло троє підлітків у кадетських формах — два хлопця та дівчина; в руках вони тримали валізи з особистими речами. А супроводжував їх, на мій превеликий подив, той самий капітан Лопес. Після його переходу в Дослідницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми більше не зустрічалися: „Амстердам” перевели на найдовший колоніальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес місяцями пропадав у далеких експедиціях, і так уже склалося, що наші шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як і раніше, в інформаційних мережах Землі та інших планет регулярно з’являлися його нові статті з астрофізики. Причому особливо шукати не доводилося — всі провідні університети неодмінно вносили їх до своїх каталоґів найважливіших новинок. Капітан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.
Мене вразило, як сильно він постарів за ці роки — його постать втратила колишню виправку, набула огрядності, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-під форменого кашкета вибивалося геть уже сиве волосся. І він більше не був капітаном — на його погонах виблискували адміральські зірки.
Після обміну привітаннями, Лопес сказав:
— Ось, капітане Мальстром, привів вам поповнення. Прошу любити й шанувати. — Відтак повернувся до своїх підопічних, які з боязкою цікавістю позирали на нас з Красновою. — Ну що ж, кадети, ваше навчання закінчилося, тепер починається служба. Гідно несіть високе звання… — Лопес замовк і прокашлявся. — Ет! До біса всі ці промови. Ідіть, хлоп’ята. Щасти вам.
Миттю здогадавшись, що адмірал хоче поговорити зі мною, Краснова запросила новачків пройти до шатла. Вони старанно відсалютували нам і слідом за моїм старшим помічником піднялися по трапу до пасажирського люка.
Лопес провів їх сумовитим поглядом, у якому виразно відчувалася заздрість старості до юності. Потім знову подивився на мене.
— Радий нашій зустрічі, Еріку. Як там у тебе, все гаразд?
— Гріх нарікати, — відповів я. — Як бачите, вже командую кораблем.