Адмірал кивнув:
— Я був дуже гордий за тебе, коли ти став капітаном. Не здивуюсь, якщо ще до тридцятиріччя одержиш другий ранґ.
Я недбало стенув плечима.
— Звання для мене не головне. Я хотів би перевестися в Досдеп. Уже зондував ґрунт з приводу нового крейсера, дізнавався, чи є сенс подавати рапорт після оголошення про набір екіпажу. Але в штабі мене відрадили. Сказали, що мою кандидатуру навіть не розглядатимуть. Мовляв, я ще маю набратися досвіду.
— І це справді так, — сказав Лопес. — Ти з молодих та ранніх, проте справжній досвід усе-таки приходить з роками. А командувати дослідницьким кораблем — велика відповідальність. Якби ти був просто другим пілотом, ніяких проблем з переведенням не виникло б — у начальства ти на гарному рахунку. Але ж ти не погодишся на пониження в посаді, правда?
— Звичайно, не погоджуся, — підтвердив я. — Якось уже звик бути капітаном. До цього дуже швидко звикаєш.
— Отож-то й воно. Тому наберись терпіння й чекай на свій шанс. В середньому щопівтора року в Досдепі звільняється одна капітанська посада. Тобі лише двадцять сім, часу попереду багато. Твоя кар’єра тільки починається. — Він мимоволі зітхнув.
А я запізніло збагнув, що з мого боку було не надто тактовно заводити розмову про Департамент. Кому-кому, а Лопесові ще замолоду була відкрита дорога до нечисленних лав астронавтів-дослідників, проте через сімейні обставини він майже всю свою кар’єру прослужив на вантажних кораблях. Йому було дев’ятнадцять, коли він оженився на дівчині з Таури — найближчої до Землі зоряної колонії, а за два роки по тому вона потрапила в аварію й на все життя стала інвалідом. Лопес любив її й кинути не міг, а перехід у Досдеп означав би його тривалі багатомісячні відлучки. Так він протягом чотирьох десятиліть і літав між Землею й Таурою — спершу другим пілотом, а потім капітаном.
Його дружина померла сім років тому, і тільки тоді Лопес став вільним. На той час йому вже виповнилося шістдесят, зазвичай у такому віці в Дослідницький Департамент не беруть, а надто ж на посаду капітана, але для Лопеса, врахувавши його наукові досягнення, зробили виняток. Проте, як і слід було очікувати, ненадовго — вже саме адміральське звання означало, що він пішов з Великого Космосу…
— Ну а ви, адмірале? — обережно запитав я. — Давно вас… е-е… підкосило?
Лопес спохмурнів.
— Ще п’ять років тому.
— П’ять років? — перепитав я здивовано. — А я нічого не чув.
— Про це ніхто не знав. Я пішов у відставку лише на початку цього року.
— Ого! — Я був вражений. — Довго ж ви протрималися!
— Атож, довго. Сам такого не чекав. Приховував це від усіх, дурив лікарів — так хотілося протягти до сімдесяти… Але не дотягнув.
— Вас викрили?
— Ні, це було моє власне рішення. Мені ставало дедалі важче переносити тривалий гіпердрайв, нарешті я зрозумів, що вже не можу повною мірою виконувати капітанські обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, ніби в мене щойно почалася друга стадія, і в медкомісії мені повірили. Зовсім звільнятися зі служби ще не хотів, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пішов інструктором до школи — короткі польоти для мене поки не проблема.
— І як це, бути вчителем у нашій школі? — поцікавився я.
— Важко, — зізнався Лопес. — Надзвичайно важко. Ніби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якості, як діти починають вимагати поступок, жаліються, що не встигають з завданнями, і в результаті гальмується весь навчальний процес. Зайва суворість теж не до добра — тоді учні стверджуються на думці, що такому викладачеві все одно не догодиш, хоч як не старайся… — Лопес похитав головою. — Мені геть не подобається, що ми так завантажуємо дітей, змушуємо їх працювати з ранку до ночі, майже не залишаємо їм часу для дозвілля — а лише для відпочинку. Це неправильно, несправедливо… та інакше не можна.
Я це розумів. Ми всі розуміли. Наш Зоряний Флот і без того відчував хронічний брак кадрів — і що далі, то дужче. А кожен зайвий рік навчання означав втрату ще понад сотні спеціалістів.
— Боюся, ви недовго протримаєтесь на цій роботі, — сказав я відверто. — Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкільного вчителя.
Лопес хмикнув.
— Гадаєш, інші викладачі безсердечні? Вони також люди, їм також шкода дітей… Хоча, можливо, ти маєш рацію. Майбутнє покаже. Якщо не зможу втриматися в школі, піду працювати в університет, читатиму лекції з астрофізики. Мене, до речі, вже запрошують — але ні на Землі, ні на Марсі я не залишусь. Виберу одну із зоряних колоній… Будь-яку, окрім Таури. — При цьому в його погляді промайнув затамований біль. — Найпевніше, Цефею.