Від несподіванки я закашлявся і очманіло втупився в нього. Мабуть, мені слід було якось відреаґувати, наприклад, спитати: „Ти це серйозно?” або „Ти впевнений?” Але, приголомшений такою звісткою, я буквально онімів і не зміг вичавити з себе ані звуку — що вже казати про зв’язну мову.
Лагідним словом „зорянка”, ніби в намаганні задобрити її, астронавти поміж себе називали зоряну хворобу — різке зростання чутливості до гіпердрайву („дубодум” у момент переходу не рахувався). Першим симптомом хвороби були міґрені під час стрибків — попервах слабкі, ледь відчутні, але з часом вони дедалі сильнішали. З міґренями боролися за допомогою анальґетиків, і цю стадію хвороби характеризували словами „зорянка зачепила”. Друга стадія наставала, коли тривалі перельоти починали викликати розлад сну, підвищену втомлюваність, пригніченість — і тоді казали, що „зорянка підкосила”. А третя стадія зоряної хвороби супроводжувалася галюцинаціями при гіпердрайві й затяжною депресією після польоту; для цієї стадії існував вислів „зорянка добила”. Звичайно, навіть добиті „зорянкою” резистентні мали величезну перевагу перед звичайними людьми: вони все ж могли подорожувати до зірок — або накачані знеболювальними і психотропними препаратами, або занурені в безпечну для життя та здоров’я форму анабіозу, гебернаційний сон.
Перша стадія зоряної хвороби не тягла за собою негайної відставки, але це був чіткий сигнал готуватися до неї — часовий проміжок між тим, коли „зорянка” чіпляє і коли підкошує, вкрай рідко перевищував півтора-два роки. Переважна більшість астронавтів приховували свої міґрені у сподіванні на чудо, і керівництво Флоту давно з цим примирилося. Зате хворих на другій стадії виявляли дуже швидко, за рідкісним винятком на зразок адмірала Лопеса, якому вдавалося ще кілька років водити медиків за носа.
Зоряна хвороба вважалася недугою старості — дві третини резистентних захворювали на неї вже після шістдесяти, і лише в одному випадку з сотні вона долала людину до п’ятдесяти. А Бережному було лише тридцять дев’ять…
— Давно в тебе почалося? — обережно запитав я.
— Вже четвертий місяць, — похмуро відповів він. — Спершу я переконував себе, що нічого страшного не сталося, і в мене просто болить голова. Але цей самообман довго не протримався. Біль ставав дедалі сильнішим, і тепер, коли ми входимо в стрибок, мій череп ніби в лещатах стискає.
— Щось приймаєш?
— Поки ні, але скоро, мабуть, почну.
— А до лікаря не думаєш звернутися?
Бережний заперечно похитав головою:
— В жодному разі! Я взагалі не збираюсь нікому казати… Оце тільки з тобою вирішив поділитися. Вийшло імпульсивно — дізнався, що ти на планеті, і відразу гайнув до тебе. Поклався на випадок: застану вдома — розповім, а ні — то ні. Хоча тепер думаю, що розповів би за будь-яких обставин. Дуже важко тримати все в собі.
У мене мало не вихопилося: „Так, розумію,” — але я вчасно стримався. Це були просто слова, вони нічого не значили. Бо по-справжньому зрозуміти Андрія я міг, лише опинившись у його шкурі й відчувши на собі те, що відчуває він. А я щиро сподівався, що мене обмине ця чаша гірка, і клята „зорянка” не підріже мені крила на злеті кар’єри, а наздожене лише в старості, коли я й сам уже захочу піти на спочинок…
— А коли тебе підкосить, ти й далі мовчатимеш? — продовжував допитуватись я.
— Ще не вирішив. Та, мабуть, боротимуся до кінця… А як би ти сам учинив на моєму місці?
Я знизав плечима.
— Не знаю, як би я вчинив, Андрію. Для цього треба пережити те, що переживаєш ти. Проте здоровий глузд підказує, що з твого боку це буде велика помилка. Це годиться для старих, кому вже нічого втрачати, але не для тебе. До того ж їм легше приховувати симптоми другої стадії, а у здорового сорокарічного чоловіка вони одразу кидатимуться в очі. Тебе швидко викриють і просто-напросто потурять з Флоту; тоді ти зможеш літати на міжзоряних кораблях лише як пасажир. А тобі ще рано ставити на собі хрест — ти далеко не перший, кого так рано здолала зоряна хвороба, але не було ще жодного випадку, щоб третя стадія наставала до шістдесяти. Якщо ти не утнеш дурниці і вчасно доповіси начальству про свої проблеми, то зможеш продовжити кар’єру в Загоні випробувачів.
Бережний невесело розсміявся:
— Ха! Загін випробувачів! Там і так купа народу, а нових кораблів мало. На всіх не вистачає.
— Тобі вистачить, — запевнив я. — Якщо не помиляюся, зараз у Загоні немає нікого молодшого за п’ятдесят. Повір, ти будеш найзатребуванішим серед них: з одного боку, маєш чималий досвід, а з іншого — ще молодий; і це робить тебе оптимальною кандидатурою для виконання такої відповідальної роботи. Адже всюди, крім Зоряного Флоту, випробувачі вважаються елітою, ними стають лише кращі з кращих, і тільки в нас, через хронічний брак пілотів для регулярних рейсів, всю нову техніку випробовують ветерани передпенсійного віку.