— Знаєш, що робить мене щасливим? Музика! Тільки музика може порадіти разом з тобою чи розділити твій смуток, тільки вона здатна пробудити в тобі те найкраще, про існування чого, десь глибоко всередині себе, ти навіть не підозрював. Ти любиш музику?
— Не знаю, — знизала плечима Іванка.
— Як це? — уперше здивувався Сашко. — Людина завжди знає, що вона любить, а що — ні, навіть якщо не може пояснити чому. Чим ти захоплюєшся?
— Нічим, — уперто повторила вона.
— Гм, — знову здивувався Сашко. — А мрієш про що?
— Я не мрію, — щиросердно зізналася.
— Не вірю, так не буває. У кожної людини є власні мрії. Ти просто не хочеш ділитися ними.
— Батьки хочуть, аби я стала перекладачем, — сказала з повним ротом, запихаючись другим бутербродом.
— А ти чого хочеш?
— Я не знаю.
— Схоже, це твоя улюблена фраза, принаймні на сьогоднішній вечір, — задумливо промовив Сашко, дивлячись кудись крізь стіну над головою Іванки. — Я от, наприклад, змалечку мріяв стати музикантом. Дядько — він був провідником на міжміських потягах — навіть подарував мені гітару на десятиріччя. Уявляєш, десятирічний шкет з гітарою, яка навіть більша за нього! Ти не проти, якщо я закурю?
Він узяв з підвіконня попільничку та запалив сигарету, видихаючи дим убік.
— Закінчив музичну школу — ну, як усі діти. Після одинадцятого класу хотів вступати до інституту культури Поплавка — університет культури та мистецтв у Києві, ректором там Поплавський. Батьки не дозволили. Пішов як усі — в менеджери. Коли закінчив, виявилося, що цих менеджерів тепер хоч греблю гати. Хто мене без досвіду візьме? Пішов працювати роздавальником, чи то пак менеджером з реклами — роздавав флаєри та купони на вулиці вісім годин на день, а після зміни ще й прибирав територію, густо засіяну моїми рекламними матеріалами. Потім нічого, пробився. Улаштувався менеджером з продажу на одну солідну фірму, продавав побутову техніку. Згодом непогано заробляв. Але щасливим від того не став.
Іванка завмерла, слухаючи його з недоїденим бутербродом у руці. Докуривши, Сашко загасив недопалок у попільничці й одразу ж запалив іншу сигарету.
— Прийшов якось після роботи, так само сидів на кухні, пив чай. І раптом подумав: а навіщо мені це все — робота, квартира, ремонт, меблі, техніка, усе це безглузде міщанське начиння? До того часу роботу — з клієнтами, великими начальниками, які щоденно висаджували мені мозок — я вже зненавидів. Дістав з антресолі дядьків подарунок. Виявилося, що пальці все пам’ятають. За ту ніч я написав кілька пісень. На роботу, звісно ж, не пішов. Вимкнув мобільник і проспав весь день. І вперше за стільки років прокинувся щасливим.
З роботи мене виперли без вихідної допомоги. Байдуже, я все одно не збирався туди повертатися. Дружина пішла — сказала, що не хоче жити з лузером… — Сашко не помітив, як розширились від здивування зіниці його гості. — А я просто хотів сидіти вдома і писати пісні. Утім, скоро виявилось, що нікому вони не потрібні. Пробиватися всюди важко, а в музиці й поготів. Гроші до того часу скінчилися. Єдине місце, де мене прийняли прихильно, — це метро. Спочатку пробував там співати свої власні пісні. Не пішло; перейшов на репертуар, який відомий більшості, проте граю лише те, що подобається мені. Хай хоч так. У підземці я можу бути собою, тим, ким хотів бути з дитинства, а не грати роль, нав’язану кимось іншим. Бери мандаринку. — Він обчистив духмяну жовтогарячу кульку й поклав її на тарілку.
— А ти не шкодуєш, що зруйнував усе своє життя?
— Людина так улаштована, що не може жити без мрії. Відбери в неї мрію — і вона почне звіріти. От і я звірів потроху. А зараз навпаки — як дурень, посміхаюсь майже весь час. Я роблю те, що хочу, хай навіть моя сцена — це лише вагон метро. Крім того, треба вірити в краще. Я вірю. Не до пенсії ж мені ходити, розважаючи пасажирів підземки.
Іванка на автоматі запхала до рота мандаринку. У мандаринки був забутий смак свята.
— Ой! Мені ж не можна! У мене ж алергія… — Вона розпачливо подивилася на Сашка.
— Нічого, не переймайся, — засміявся той, — на сьогоднішній вечір алергію скасовано. Ось побачиш.
Справді, ні через годину, ні через дві Іванка не вкрилася червоними плямами і вже сама сміливо наминала соковиті фрукти. Із Сашком їй було легко. Він розумів її, й Іванка розповіла йому про все: про батьків, які не помічають її, про ненависний універ, про підземку, якою вона щовечора катається, аби не йти додому. Коли вони спохопилися, годинник показував по десятій вечора, а на Іванчиному телефоні було десять пропущених дзвінків — порівну від матері й батька. Швидко вдягалися в коридорі, сміючись та плутаючи ґудзики, від чого вийшли на вулицю в абияк застебнутих куртках. Бігли до метро та вскочили в електричку, коли двері майже зачинилися. В очах інших вони мали вигляд закоханих. Сашко провів Іванку до під’їзду.