— Навчи мене мріяти, — наївно попросила вона на прощання.
Удома на неї чекала грандіозна прочуханка.
Вони були дивною парою: хлопець із гітарою років тридцяти в непримітному одязі, котрий у кожному вагоні метро співав щоразу іншу пісню, і дівчина з ельфійськими вушками, молоденька, ще майже школярка, що йшла слідом за ним та збирала гроші в поліетиленову торбинку. Виходили з електрички вони, закохано тримаючись за руки.
За кілька днів спільної творчості цей тандем став випадковою здобиччю чергового міліціонера. Коли Іванка із Сашком виходили з останнього, майже порожнього вагона на кінцевій, довготелесий вутлий молодик у формі, з голодним виразом обличчя саме крокував платформою. Побачивши пару заробітчан, він помітно пожвавішав.
— Жебракуємо? — скривив губи страж порядку, заступивши Сашкові дорогу.
— Чого ж жебракуємо? Заробляємо як можемо, — анітрохи не знітившись, знизав плечима Сашко. — Та й іншим даємо заробити. — Він поглянув міліціонеру у вічі й кивнув кудись у бік виходу зі станції.
Той одразу зрозумів натяк.
— Ану пройдімо зі мною, — сказав діловито і попрямував сходами вгору.
Сашко впевнено йшов за ним слідом, Іванка слухняно тупцяла поряд, перелякано поглядаючи то на хлопця, то на худу спину міліціонера. Голодний правоохоронець переступав одразу через дві сходинки і вже майже дійшов до турнікетів, де зупинився, чекаючи на Сашка з Іванкою. Коли вони порівнялися з ним, музикант раптом щосили штовхнув дівчину в спину і крикнув: «Біжи!» І вона побігла. Де й сили взялися. Перестрибнула через турнікет, вітром промчала через двоє дверей, залишивши позаду працівницю метрополітену з видовженим від здивування обличчям. У переході хтось схопив її за руку, яку Іванка щосили відсмикнула, злякавшись, що то наздогнав її міліціонер, але Сашко тримав міцно, тягнучи вперед за собою.
Зчепивши руки до болю в суглобах, вони пробігли не менше кілометра, нарешті зупинившись відсапатись у промерзлому парку. Іванка пожадливо хапала ротом холодне повітря. Притулившись спиною до товстого стовбура, Сашко голосно розреготався.
— Ти чого? — недовірливо поглянула на нього дівчина. — Це не смішно, у нас же тепер проблеми будуть!
Хлопець аж закашлявся, заходячись від реготу. Згодом замовк, умить посерйознішав.
— Учись насолоджуватись кожним моментом, який тобі дарує життя. Це і є справжнє щастя. І справжня свобода. Хіба ти не відчула себе вільною там, коли стрімголов бігла переходом?
— Я не знаю, я не встигла про це подумати, — відповіла, наче виправдовуючись.
— То чого ж побігла? — допитувався Сашко.
— Бо ти сказав.
— Господи, яка ж ти ще дитина! Я теж колись жив за чужою вказівкою. Але подорослішав і тепер сам вирішую, що мені робити. Слухай сама себе, а не інших. — Він підійшов до Іванки і лагідно скуйовдив біляве волосся. — Утім, мені можеш довіряти. Я не дозволю тобі вскочити в халепу. А про того мента не хвилюйся. Він, певно, новенький, я раніше його не бачив. Я щотижня їм плачу, аби вони мене не чіпали. Завтра з ним розберуся — отримає подвійний тариф — та й по всьому. Розумієш, сьогодні мені захотілося втнути щось божевільне. Усім нам не завадить інколи втрачати здоровий глузд, аби відчути себе щасливими. Ну, зізнайся, тобі ж сподобалося? — Сашко обійняв її за плечі й притиснув до себе.
— Так… — тихенько видихнула вона йому в рукав куртки і засоромлено розсміялася.
Обійнявшись, вони ще довго блукали порожнім парком, розповідаючи небу кожен про свої мрії.
Ідилія закінчилася раптово. Іванчина мати довідалась, що донька вже два тижні не з’являється в університеті, та разом з батьком влаштувала їй перехресний допит з подальшим домашнім арештом. Телефон у Іванки відібрали, а до універу та назад мати возила її сама, нудячись на лавці в коридорі, доки донька сиділа на парах, утім, поповнила телефонну книгу номерами чотирьох симпатичних студентів. За місяць Іванка змогла відновити довіру батьків, наговоривши їм сім мішків гречаної вовни, адже на війні годиться будь-яка зброя. У перший день, коли вона здихалася батьківського контролю, одразу з універу кинулася в метро, проте, скільки не шукала Сашка на різних лініях, так і не почула рідного голосу. Уже в темряві бігла до його будинку. Сипав сніг, навколо тривала передноворічна метушня, кожний другий поспішав з ялинкою, а Іванці не треба було цього свята — свято жило в її серці передчуттям зустрічі, Сашковими теплими руками, що пахнуть сигаретами й мандаринами.