— Усе, ма, я побіг. Подзвоню. — Ромчик натиснув відбій.
Губи Марини підступно тремтіли. Вона так і стояла — невисока постать у засмальцьованій, колись червоній куртці, з рябою хусткою на голові, з-під якої вибилося пасмо посивілого, давно не фарбованого волосся, з молочним відром у руці. Гордість за дитину змішалася з образою. «Маленькі дітки — маленькі бідки, а виростуть дітки — будуть великі бідки», — промайнуло в голові. Нестерпно було усвідомлювати, що син більше їй не належить і живе своїм, не зовсім зрозумілим і відомим їй життям. Коли ж він виріс, її Ромчик? Здавалося, ще вчора вона забирала зі школи мале руде хлопчисько, яке ридма ридало через те, що однокласники дражнили його за помережане ластовинням обличчя, а сьогодні вже дорослий мужчина заборонив чекати його на автовокзалі.
«Му-у-у-у», — протяжно озвалася до господині в черговій спробі привернути її увагу корова Ружа. Марина повернула голову, щоб заговорити до худобини, і забутий телефон булькнув прямісінько в дійницю.
— А бодай тобі! — Жінка випустила відро на землю і впала біля нього навколішки, бовтаючи рукою в молоці.
«От роззява! Розпустила нюні!» — гнівалася сама на себе, витираючи потопельника хусткою з голови. Той кілька разів блимнув на прощання, видно, доживаючи останні миті, і витріщився їй в обличчя чорним оком екрану. Марина вголос лайнулася.
Наворочений сучасний мобільник — подарунок Ромчика на її день народження — був тією рятівною ниточкою, яка не давала загубити сина в чужому місті асфальту й бетону. Тепер ця ниточка обірвалася.
Вона розбирала апарат, який немов плакав молочними слізьми. На щастя, картка мобільного зв’язку була суха. Марина зітхнула з полегшенням. Зараз вона вставить її в старенький телефон, яким користувалася раніше кілька років поспіль. Ретельно протерши всі запчастини, запхала їх до кишені куртки, тільки зараз помітивши, що досі стоїть навколішки на мокрій підталій землі. Крекчучи, підвелася, упираючись в бруд руками, — усе ж таки не дівчинка вже, сільська робота зістарила її так передчасно, що в сорок років вона відчувала, як тяжко тисне на плечі небо, пригинаючи долу. Пішла до будинку, залишивши дійницю просто неба.
У хаті було прохолодно, порожньо й тихо, лише у вітальні розбивали час на секунди стрілки китайського настінного годинника. Зазвичай Марина вмикала телевізор чи радіо на кухні, щоб наповнити бодай чужими голосами тишу, яка виглядала з усіх кутків, але зараз вона зосереджено порпалася в шухлядах, мимохідь поглядаючи на фотографію Ромчика на полірованому комоді, накритому старою мережаною скатертиною. На фото, зробленому в перший день навчання в Харкові, син позував на тлі громіздкої будівлі університету. Вересневе сонце виблискувало в університетських вікнах і пускало пустотливих зайчиків на Ромчикове обличчя. Сам він переможно усміхався, показуючи на університет жестом з американських фільмів — зведений угору великий палець.
Його, хлопця з провінції, який набрав найвищий бал під час тестування, будь-який виш забрав би з руками й ногами, але Ромчик марив комп’ютерами і програмуванням, тож вибір був однозначний. Шкільний комп’ютер досі стояв у його кімнаті, блимав зелений вогник на моніторі, ніби чекаючи, що господар от-от з’явиться, натисне кнопку й оживить принишклого електронного друга. Марина навмисне не вимикала його — миготливе вічко створювало ілюзію, що син десь поряд. Часом уночі вона не могла заснути, тоді підводилася і йшла до цієї кімнати — лікувати материнське безсоння.
Марина добре знала, що багато хто зі знайомих їй заздрить. Треба ж такій неосвіченій селючці, яка вже, мабуть, і літери позабувала, мати такого розумного сина! Коли вчергове хтось казав, як їй пощастило з Ромчиком, вона стискала губи й відповідала: «Це батькові гени і моє виховання».
Малого з двох років Марина піднімала сама. Чоловік її, веселий рудий велетень Микола, на добрий десяток років старший від своєї дружини, згорів від раку, усього за кілька місяців перетворившись із міцного здорованя на висохлий напівтруп. «Чорнобилець», — зітхали на похороні сусіди і жаліли сироту Марину, яка у двадцять із гаком лишилася сама з малим дитям на руках.
Довго побиватися за чоловіком не було коли — у хаті кричав малий Ромчик, у хліві мукала корова та рохкали свині, під ногами плуталися гуси та качки, город швидко заростав бур’янами, а сусіди-пияки так і хотіли потягти бодай щось, що погано лежить. Утомлена вдова засинала, лише приклавши голову до подушки, а вночі до них із сином у ліжко приходив приблуда — кіт Митро, який прибився до двору скоро по смерті Миколи. Митро був таким же рудим, як Ромчик і його батько, від чого згорьованій Марині здавалося, що в нього переселилася Миколина душа, не витримавши довічної розлуки.