Урешті, не витримавши, Марина побігла в хату, де перевдягнулася в одяг «на вихід», та рушила на автостанцію. По дорозі в темряві знову набирала Ромчика. Зв’язку з ним не було. Нічого не могли сказати й синові друзі — до них він не заходив і не дзвонив.
Машину «швидкої» та міліцейський «газик» під ліхтарем через дорогу від автовокзалу вона помітила здалеку. Серце кольнуло, стукнуло об ребра, здавило все всередині. Марина побігла, перемагаючи біль. Хлюпали під ногами калюжі на тротуарі, провалювався тоненький лід, заливаючи водою ноги в низеньких чобітках, мчали повз витрішкуваті автомобілі, висвічуючи очима дорогу. Марина бігла, як марафонець на схилі слави — з останніх сил, з однією надією. «Тільки б живий», — просила всіх богів усесвіту. За кілька кроків заклякла. Просто посеред дороги, за пішохідним переходом, лежало щось, накрите брудно-білою рядниною, обабіч стояло кілька людей у формі та в білих халатах. Марина кинулася туди, не зважаючи на крики міліціонерів, хтось схопив її ззаду за руки, вона із силою вирвалася і схопилася за краєчок полотна.
Світ перевернувся. Ромчик лежав горілиць, дивлячись очима в холодне нічне небо. Руде волосся почервоніло і злиплось, біля кутика рота виднілась цівка засохлої крові. Трохи далі на дорозі лежав розтрощений телефон. У Марини потемніло в очах.
— Що ви… — Обурений міліціонер не встиг закінчити фразу. Маленька жінка з хвостиком сивого волосся впала прямісінько йому під ноги.
Марина не пам’ятала, як минули похорон і поминки. Їй весь час давали пігулки, які вона слухняно ковтала. Вони притуплювали всі відчуття. Сліз не було, відчувала лише чорну космічну пустоту. Не могла ні думати, ні спати, лише сиділа й дивилась весь час на годинник на стіні. Змарніла, схудла, постаріла одразу на кілька років. Худобу, як могли, гуртом порали сусіди, вони ж організували похорон. «Пропала Марина, — перешіптувались за спиною, — умом тронулася».
Приходив слідчий з прокуратури, приземкуватий чоловік з бульдожими щоками та пухкими губами. Нервово тер лисину, розповідав, що справу закриють, мовляв, Ромчик сам винен — переходив дорогу в недозволеному місці. Водій їхав з мінімальною швидкістю і тверезий, а що втік — так то він у шоковому стані. «Як же, сам винен! Уже й дорогу не перейдеш, щоб винним не стати, — знову шепталися сусіди. — Кажуть, він летів більше ста двадцяти на своєму джипі, ще й п’яний, навіть не зупинився, коли хлопця збив. Уже й свідки бояться, кажуть, що нічого не бачили. Хто б сумнівався — відмажуть! Царьок місцевий!» Марина слухала і мовчала. Чоловік, що збив Ромчика, просити пробачення так і не прийшов.
Трохи оклигавши, сама вдягнулася в усе чорне, напнула чорну хустку й пішла на цвинтар — поговорити із сином. Довго дивилась, як вітер розвіває стрічки на вінках і колише штучні квіти. Стала навколішки, поклала долоню на мерзлі грудки могилки.
— Холодно тобі, Ромчику? А в Каліфорнії твоїй літо… вічне літо…
Хотілося плакати, але не могла видушити ні сльозинки із сухих, червоних від безсоння очей. Ніжно гладила землю, яка тепер обіймала сина замість неї.
— Спи, Ромчику. Тепер тобі завжди снитиметься твоя Каліфорнія.
Стулила вуста в скорботну ниточку, звелася на ноги і рішуче пішла геть.
Попрямувала до прокуратури. Там її довго не хотіли пускати, але Марина наполягла, назвала прізвище слідчого, який вів справу Ромчика. Слідчий вийшов, скорчивши незадоволену гримасу, і забрав її до себе в кабінет. Сам сів, Марину зняти пальто і сісти не запросив.
— Ну, то що ви ще хочете? Я вам співчуваю, але справу буде закрито, — пробубонів він, перекладаючи папери на столі.
У кабінеті пахло оселедцями й цибулею — мабуть, слідчий нещодавно обідав. Марина помітила, що в кутику його рота засохла червона пляма. Кетчуп? Згадала Ромчика і цівку крові з його вуст.
— Я хочу справедливості, — промовила рівним сильним голосом. — Хочу, щоб винного в смерті мого сина було покарано.
— Але це нещасний випадок. Справу закрито, — знову відповів, не підводячи голови.