Марина підійшла до столу і нависла над ним — удавано спокійна жінка на межі нервового зриву з пляшечкою пігулок у сумці.
— Мого сина вбили, — повторила. — Що б зробили ви, коли б це сталося з вашою дитиною? Теж би все списали на нещасний випадок? Я не ненормальна, не сліпа і не глуха. Усе місто гуде і знає, хто і як це зробив. Покарайте його! — не втрималася, зірвалася на крик.
Слідчий заспокійливо звів угору руку. Утомлено потер обличчя. Видно було, що присутність Марини його обтяжує. Справ по горло, щодня борсається в паперовій бюрократії, як комар у павутині, ще й на цю жіночку змушений марнувати час.
— Я прошу тільки про одне — скажіть мені правду.
— Добре, що ви хочете знати? — кинув, дістаючи з шухляди пачку цигарок. Клацнув запальничкою, пожадливо затягнувся, випустивши дим. — Що Савченко був п’яний і в крові в нього знайшли 2,4 проміле алкоголю? Що він утік з місця пригоди, але свідки запам’ятали номер машини, а тепер у них трапилася раптова амнезія і вони враз його забули? Що кілька років тому стався схожий випадок, але дівчинка, яку він збив, вижила, хоча й залишилась інвалідом? Марино… вибачте, не знаю як вас по батькові… Справа безнадійна, ви ж знаєте, хто його батько. Єдине, що ви можете зробити, — це вимагати матеріального відшкодування. Звичайно, не через суд, а, так би мовити, неофіційно. Е-е-е, куди ж ви… — промовив, побачивши, що відвідувачка взялася за ручку дверей. — Отак і давай людям поради… — Він тицьнув недопалок у попільничку і дістав з пачки наступну цигарку. Докуривши, слідчий знову заглибився в папери.
Великий двоповерховий будинок червоної цегли майже в центрі міста, недалеко від церкви, було важко не помітити навіть за високим, наче фортечний мур, кам’яним парканом без жодної щілинки. Одразу було видно: тут живуть небідні люди, і навіть миша не прошмигне непоміченою до їхнього маєтку. Марина добре знала, кому він належить. Цю адресу вона вивчила напам’ять довгими днями і безсонними ночами. Чиста, немов вимита, асфальтова доріжка вела до фарбованої в золотавий колір хвіртки з кучерявим мереживом кованки нагорі. Підійшла впритул, знайшла очима кнопку дзвінка. Натиснула і довго тримала пальцем, прислухаючись, чи не чутно кроків по той бік паркану. Ніхто не вийшов, не озвався. Що ж, вона почекає. Тепер їй нікуди поспішати.
На невисоку жінку, чорну, як ворона, у своєму жалобному одязі, яка ходила туди-сюди під парканом Савченків, місила розім’яклу під лютневим сонцем грязюку, озиралися перехожі. Навіть сусід через вулицю, черевань у спортивках, розтягнутих на колінах, та недбало накинутій куртці, вийшов на неї поглянути. Вагався, хотів чи то прикрикнути на непрохану гостю, чи то про щось її спитати, але так і не наважився, вочевидь, зрозумівши, хто вона, і мовчки причинив за собою хвіртку. У дворі почали валувати собаки, почувши, що хтось чужий і невидимий для них ходить територією, яку вони вважали своєю. Марина не дивилася на годинник, не відчувала втоми, певно, находивши під двором не один кілометр.
Надворі почало сіріти. Поволі загорялося світло в навколишніх будинках, за тюлевими фіранками рухались тіні, миготіли блакитно телеекрани. Грязюка під ногами поволі підмерзала. Шурхіт коліс Марина почула здалеку — у морозному повітрі ці звуки видавалися аж занадто гучними. Автомобіль наближався, зловісно виблискуючи фарами, ось уже повернув на заасфальтований під’їзд до будинку. Вона ступила просто у світло фар, стала перед ворітьми. Машина загарчала, як жадібний пес над кинутою кісткою, хлипнули водійські двері.
— Що треба? — поцікавився чоловік, який вийшов з авто.
Марина примружилась. Світло било їй просто в очі, і вона не могла розгледіти того, хто стояв попереду, але знала напевно: це він, Савченко. Чоловік підійшов ближче, на пляму від ліхтаря перед двором, і тепер вона могла роздивитися його майже впритул.
Молодий, не старший від тридцяти, проте тілистий та натоптаний, як перестиглий огірок. Одутле обличчя зі слідами недавньої гулянки, трохи булькаті очі, приплесканий ніс, як у боксера. На товстій шиї блищав ланцюжок завтовшки з мізинець. Він стояв перед Мариною, перекидаючи в правиці ключі від автомобіля, і дивився на неї.
— Я — мати Романа Блаженка.
Савченко тяжко зітхнув і почухав потилицю лівою рукою, потім озирнувся, щоб переконатись, що їх ніхто не підслуховує.
— Давайте домовимося, — почав по-діловому. — Я розумію, що ви пережили стрес, і хочу вам компенсувати моральні збитки, якщо так можна сказати. П’ять тисяч доларів вас улаштують?