— Юль, я піду. — Підвелася занадто швидко, аж голова закрутилася, поспіхом обняла подругу однією рукою, відновлюючи рівновагу. — Подзвоню.
У коридорі за звичкою довго шукала свої берці, тоді згадала, що прийшла в балетках.
— Лєр, тіки не пропадай, о’кей? — Юлька пильно дивилася на неї підозріло блискучими очима.
Кивнула, склала пальцями букву «О», засміялась і зачинила за собою двері. Збігла сходами.
Уже на вулиці Лєра відчула, що від спеки, болю та алкоголю її хитає, ледве не врізалася у двірничку з мітлою і впала на найближчу лавку. Раптом злякалася, що це інсульт, проказала вголос скоромовкою:
— Мене звати Лєра, я старший солдат.
Засміялась із полегшенням, ще трохи посиділа. У маленькому підвальному магазинчику купила пляшку мінералки, умила обличчя, решту вилила на голову. Стало легше. Пішла через крихітний парк, ховаючись у зеленій прохолоді. Тут було напівпорожньо — усе ж таки розпал робочого дня, лише пенсіонери вигулювали своїх песиків та галасували діти. Лєра зупинилась і прислухалась. Хлопчаки грали у війну. Не ту, давню і забуту, коли ролі розподілялися на «фашистів» і «наших», а в сучасну, де були «наші» і «сєпари». Миготіли засмаглі хлопчачі литки, стукотіли палиці стовбурами дерев, імітуючи автоматні черги, гупало в кущах каміння, наче падали міни.
— Міша, сєпари атакують! — заверещав пацан у червоній майці, вигулькнувши майже з-під землі біля її ніг.
Зграйка хлопців сайгаками проскочила за ним через доріжку. Загупали палки, відбиваючи чергову атаку. Лєра постояла якусь хвилину, слухаючи їх, притулившись лобом до шорсткої дубової кори. Головний біль майже вгамувався. Швидким солдатським кроком рушила з парку на вихід. Треба встигнути зібрати речі. Рюкзак у шухляді, форма в шафі, берці на балконі, шеврон у скриньці із золотом, підписаний прапор на стіні. Лєра поверталась на війну.
Жінка на полюванні
Віра прокинулась від думки, що хоче дитину. Отак, прямісінько серед ночі. Хоче дитину. Свою. Рідну. Від гостроти бажання стиснуло в грудях. Вона голосно, з присвистом видихнула обважніле повітря зі скутих легень. Опівнічний сон легеньким сивим димком випурхнув у прочинену кватирку. Згорнувшись клубочком, так, як любила спати з дитинства, — на правому боці, одна долоня під голову, друга межи коліна, — у білій із синіми квіточками ситцевій сорочці по кісточки, укрита верблюжою ковдрою, яку мама колись готувала їй «у придане», Віра лежала в темряві, прислухалася до власних відчуттів.
На кухні одноманітно крапала вода. Старий кран підтікав уже давно, проте Віра щодня зволікала з викликом сантехніка. Іноді їй снилося, що маленькі краплі з порослого вапном крану перетворилися на фонтануючі потоки хлорованої води, яка вже перелилася за поріг Віриного помешкання і, немов руйнівне цунамі, котилася вниз сходами, стукаючи в усі замкнені двері і проникаючи в них без дозволу, як мовчазний мокрий привид. Тоді, нажахана, вона схоплювалася на ноги і, намагаючись не здіймати шуму, щоб не розбудити маму, у темряві навшпиньки кралася на кухню, де в тьмяному світлі лампочки довго крутила кран. Той уперто вів далі свій волого-крапельний концерт без замовлення, і Віра врешті здавалася. Заглядала під мийку в пошуках слідів підтоплення, а не знайшовши їх, сідала на стільця, накритого вив’язаним зі старих капронових колготок килимком, — мама любила повторювати, що в ощадливої господині нічого не пропаде.
Як справжня радянська жінка, Вірина мати все життя вела циклічний бій з виробами панчішно-шкарпеткової промисловості: коли в найнесподіваніший момент колготки підло вибухали стрілками, мама вдома зашивала їх зі вправністю хірурга; колготки ж вичікували певний час — і знову мережилися феєрверком дрібних дірок. Екземпляри, які реанімувати було неможливо, роками зберігалися в кошику для рукоділля, аби потім відродитися в божевільних килимках. У юності Віра соромилася такої маніакальної бережливості й висловлювала свій мовчазний протест, ховаючи капронових монстрів маминої уяви в кошик з брудною білизною, якщо чекала на інститутських подруг на суботню чашку чаю з плітками. Проте з роками вона перестала звертати увагу на колготки, і килимкова епідемія вихлюпнулася за межі кухні, захопивши не тільки головну цитадель — вітальню, де реінкарновані колготи млосно вилежувалися на кріслах та дивані, а й її власну кімнату. Власне, соромитися було вже нікого — усі Вірині подруги давно повиходили заміж і тягли кожна свій віз проблем, на якому сиділи начальники, чоловіки, діти, свекри та свекрухи, тож спільне суботнє чаювання відпало, як рудимент.