Віра обережно поворухнулася на розхитаному старому дивані, від чого той ображено схлипнув усіма пружинами. Від нерухомості в неї швидко терпли руки. Районний невропатолог сказав, що виною цьому остеохондроз — хвороба літніх. Підвелась, автоматично зробила кілька рекомендованих лікарем вправ для рук та шиї. Полегшало. Навпомацки пішла на кухню через вітальню, де спала мама. З-під ковдри на дивані чулося хрокання та схлипування — акорди маминого сну. Ці звуки вже давно не заважали їй спати, а часом Віра навіть не могла склепити очей без них, прислухаючись до рухів у сусідній кімнаті.
На автоматі підкрутила кран, потім отямилась та набрала з нього води в емальований чайник, що пломенів маками. Він стиха зашипів під укусами вогню, щоб за хвилину переможно свиснути, випустивши з носика струмінь гарячої пари. Віра швидко кинулась вимикати конфорку, подумки картаючи себе за неуважність — мама ж могла прокинутися і вкотре насварити її, як малу дитину. Хвилину прислухалася, стоячи у дверях кухні. З вітальні так само долинало нежіноче хропіння.
Заспокоївшись, запарила собі в чашці міцну каву — чайну ложку з гіркою та два шматочки цукру. Таку, що найбільше любила, але дуже рідко собі дозволяла. Усе одно до ранку заснути не зможе.
Сіла на капроновий килимок стільця, обхопивши горня долонями, майже пірнула носом у запаморочливий аромат, зробила ковток солодко-гіркого напою з присмаком хвилинного щастя. Серпневі ночі ставали не по-літньому прохолодними, і від поєднання гарячої кави та свіжого повітря з кватирки Вірине тіло під нічною сорочкою вкрилося дрібними мурашками. А може, не від цього, а від думки, яка запала їй у ліжку і міцно засіла в голові?
Із задуми знову вивів кран. Кап-кап, кап-кап. У нічній тиші ці звуки видавалися непристойно гучними, мов невидимий кінь цокав підкованими водою копитами по нікельованій мийці. Віра вкотре приречено подумала, що сантехніка викликати таки доведеться. Або «чоловіка на годину» — саме бачила недавно в газеті подібне оголошення. «Тільки для жінок! Допоможемо відремонтувати квартиру, пересунути меблі, замінити сантехніку. Якщо у вас немає чоловіка в домі — ми його гарантуємо! Дзвоніть! Служба ремонту “Чоловік на годину”». Лише уявивши, яким жалісливим поглядом ще з порога обдарував би її співробітник цієї служби, Віра одразу відкинула таку думку. Зізнаватися стороннім, що в її тридцять сім, крім довічного звання «стара діва», уже нічого не світить, було особливо прикро й соромно.
— Чого ти тут сидиш?
Віра здригнулася. Заглибившись у думки, вона й не помітила, як до кухні зайшла мама і тепер нависала над нею в «бабській» нічній сорочці та капцях.
— Не спиться, — відповіла просто і сьорбнула кави.
— Воно й не дивно, після того як ти каву глушиш літрами. Сама не спиш і матері не даєш. — Командний голос Віриної мами з кожним новим словом набирав нових барв, розбухаючи від образи і обурення. — Ти ж знаєш, як сторожко я сплю! Муха пролетить — я вже прокидаюся і мучуся від безсоння решту ночі. От помру, тоді пошкодуєш, що матір не жаліла, не…
— Мамо, — раптом перервала її Віра. — Я їду на море. У відпустку.
Мати схопилася за серце, мовчки гепнувшись на стільця з капроновим килимком. Віра звичним рухом накапала в склянку з водою сорок крапель валер’янки. Наелектризоване повітря різко запахло тривогою.
Ранковий Сімферополь зустрів Віру прохолодною мжичкою. Вийшовши на залізничному вокзалі із задушливого вагона, вона на хвилину підставила обличчя під мікроскопічні крапельки і рушила в напрямку тролейбусної зупинки, з гуркотом тягнучи за собою валізку на коліщатах. Довгий барвистий сарафан, якого вона купила давно, та ніяк не наважувалася вдягнути, колихався в такт рухам, від чого Віра була схожа на незграбну екзотичну пташку, яка поривалася злетіти, але не могла — через холод, мокрі крила та обважніле в неволі тіло. Вона й справді почувалася пташкою, яка вирвалася з клітки, адже ця поїздка фактично була її першим самостійним учинком.
З роботи її відпустили на диво легко, адже ніхто на фірмі не очікував, що Віра може ось так несподівано зірватися у відпустку. Директор Семен Петрович кректав над її заявою і супив брови, та документ усе ж таки підписав. Жіночки в бухгалтерії, де Віра працювала, гиготіли та перешіптувались, коли вона прийшла попрощатися перед поїздкою, прихопивши свіжоспечений вишневий штрудель і пляшку коньяку. Задобрені гостинцями, вони навперебій піднімали тости, у яких бажали відпускниці приємних знайомств і нових незабутніх вражень. У перекладі з мови бухгалтерського серпентарію це означало: «Ну нарешті й ти хоч когось собі знайдеш!»