Правду кажучи, тутешні чоловіки Вірі зовсім не подобались. Вона взагалі була не надто гарної думки про всіх мужчин. Відтоді як батько покинув їх з матір’ю та гайнув, за офіційною легендою, на заробітки на Північ, а насправді зійшовся з маминою подругою тьотею Аліною, яка жила в сусідньому будинку, Віра не довіряла чоловікам. Розлучниця тьотя Аліна з новоспеченим чоловіком швиденько виїхала в Казахстан, щоб не муляти очі ображеній колишній дружині, а Віра виросла без батька.
Виплекана дбайливими руками мами, виросла і її недовіра до чоловіків. Випадок сімнадцятирічної давнини з фотографом тільки закріпив Вірину невпевненість у собі та впевненість у тому, що всі мужчини — це рогаті тварини. Донедавна потреби в сильних руках вона абсолютно не відчувала. У кохання Віра не вірила, і тепер розглядала гіпотетичного чоловіка лише як засіб досягнення своєї мети. Треба лише один раз — Віра була абсолютно переконана в цьому — лягти з ним у ліжко, щоб зачати дитину, яка буде належати тільки їй. Про сам процес зачаття вона намагалась не думати. Для неї це була неприємна подія, що її неодмінно треба пережити задля щасливого майбутнього.
Коли спорожнілий морський берег огорнули темно-фіолетові сутінки, Віра почала збиратися додому. Повільно йшла нагору навпростець через майже порожній парк, у якому лише де-не-де траплялися поодинокі закохані парочки, на повні груди вдихала різкий аптечний запах смоли дерев, змішаний з йодовим духом моря.
— Не боїтеся отак, сама, майже в темряві йти?
Віра здригнулася і від несподіванки випустила з рук поліетиленовий пакет з рушником.
— Ні, не боюсь, — відповіла, відчуваючи, як кров кинулась в обличчя.
— А я боюсь. Дозволите пройтися з вами? Разом не так страшно. — Власник голосу підійшов ближче і чортихнувся, перечепившись через пакет.
Ще мить — і його руки гарячково нишпорили по землі в пошуках Віриної речі, мимоволі заплутавшись у її довгому сарафані, та ненароком — чи навмисне? — торкнувшись до литки. Вірі враз захотілося втекти, схопивши той клятий пакет, і вона рвучко нахилилася.
— Ой! — скрикнула, стукнувшись лобом з незнайомцем.
Мовчки стояла й потирала забите чоло, не знаючи, що казати.
Вона відчувала, що чоловік, який зараз стоїть навпроти, відверто її розглядає, але сама бачила нечіткий обрис його тіла — через курячу сліпоту Віра розрізняла в сутінках лише контури фігур. Невисокий, приземкуватий, натоптаний. Не принц, але…
— Я Віра, — простягла руку вперед, у темряву, сама дивуючись своїй рішучості.
Темрява сколихнулася, дихнула запахом засмаглого тіла.
— Віктор, — чоловік щільно обхопив Вірину долоню обома руками. — Пробачте, що налякав вас, та й забилися ви, мабуть, добряче. Ось, я знайшов, що ви впустили, — зашарудів пакетом, проте Вірі його не віддав, немов боявся, що вона одразу втече. — Я проведу вас, де ви зупинилися?
Коли вони вийшли з парку, Віра нарешті роздивилася свого супутника в тьмяному світлі ліхтарів, що, мов медузи, пливли вгору звивистою дорогою. Віктору було під п’ятдесят. Близько посаджені очі, широкий ніс, грубі риси обличчя — він міг би бути шахтарем чи таксистом, який утік сюди від обридлої роботи, колись коханої дружини та дорослих дітей. Серед темних кучерів видніла невеличка лисина. Тіло важке, але не надто огрядне. Кругленьке пузце розпирало сорочку, від чого один ґудзик вирвався «з м’ясом», а світлі брюки здавалися замалими для нього. Узутий був у сандалі зі зворушливими білими шкарпетками. На безіменному пальці правої руки обручки не було.
Ішли вгору, розмова не клеїлася. Віра переважно відмовчувалася, збентежена своєю раптовою рішучістю, а Віктор теж облишив спроби її розговорити. Та коли після півгодини блукань по колу вона виявила, що не пам’ятає дороги до своєї маленької кімнатки, ураз пожвавішав. У ньому прокинувся азарт мужчини-мисливця, ловця, готового за будь-яку ціну досягти мети. «Оця вулиця? А ця? А може, цей будинок? А он той?» — Віра скрушно хитала головою та знову слухняно пленталася за ним.