Нарешті через добру годину пошуків вона впізнала розлогу шовковицю біля двору.
— Тут, — видихнула лише одне слово, відчуваючи, наскільки втомилася за цілий день, якому передувала ніч у потязі.
— Уже? — Віктор був дещо розчарований, але швидко додав: — Бачу, ви вже ніг не чуєте, не буду вас затримувати. Тримайте ось, — він простягнув Вірі пакет, який весь цей час тримав у руках. — Побачимось?
Вона кивнула. Він постояв ще мить, заглядаючи їй у вічі, махнув на прощання рукою та пішов вулицею вниз, не по-чоловічому кумедно вихиляючи стегнами у світлі ліхтаря.
Відімкнувши кімнатку, Віра, не роздягаючись і не вмикаючи світла, упала на ліжко. Пружинна сітка вигнулася під її вагою і обійняла підковдрою, побитою міллю та часом. Усю ніч Вірі снилася вона колишня, у білосніжній сукні на фоні мереживних балюстрад безкінечних сходів.
Зрання, навіть не поснідавши, вона знову поквапилась на пляж. Хотілося зайняти зручне місце поближче до води, де хвилі лоскотали би п’яти. Сьогоді Віра нарешті вирішила скупатись. Хоча як може купатися в морі людина, яка не вміє плавати? Так, ноги помочити.
Берег був майже порожній — небагато людей асоціюють відпочинок із пробудженням перед світанком. Правду кажучи, Віра зумисне обрала цей час, воліючи сховатися від сторонніх очей, звикнути спочатку самій до вигляду свого напівоголеного тіла. Розстелила рушника, озирнулася навсібіч і рішуче потягла сарафан через голову. Хвилину почекала. Непоправного не сталося. Ніхто не кинувся до неї, не почав насміхатися і тицяти пальцем. Усміхаючись сама собі, Віра повільно пішла до води. Обережно спробувала її самими пальцями. Вода була не по-ранковому теплою. Побрела вздовж берега, відчуваючи, як ступні грузнуть у гальці, а голова стає легкою, немов повітряна кулька. Відпустила навіть думка про дитину.
— А ви рання пташка!
Учорашній знайомий стояв у неї за спиною і бозна скільки часу спостерігав. Обмацував поглядом кожен сантиметр її тіла, немов сапер у пошуках прихованої в купальнику міни. Вірі нестерпно захотілося загорнутися в рушника, який залишився на березі.
— Та й ви теж, як я бачу, — витиснула із себе усмішку, неприємно здивована зустріччю.
Тепер, у яскравому промінні сонця, що блискучою кулею сходило над морем, Віктор їй відверто не подобався. На ньому були самі лише плавки, і Віра зауважила не тільки помічене ще вчора черевце, але й надміру волохаті руки та ноги. На грудях у чоловіка буяли такі джунглі, що, здавалося, у них міг сховатися загін озброєних терористів.
— Доброго ранку! Поплаваємо?
Віктор підійшов зовсім близько, і Віра побачила, що волосся в нього стирчить навіть із носа. Ледве стримала гидливий дріж, беззахисно посміхнулася, не знаючи, що казати.
— А я плавати не вмію, — зізналася.
— Хо-хо! — він не міг повірити своєму щастю. — Як це так? Та я вас навчу за один день! Це ж треба, приїхати на море і не вміти плавати, — він стишив голос і знову з цікавістю її розглядав.
Віра відчула, як гаряча червона хвиля заливає її обличчя. Хотілося втекти від цього волохатого орангутанга, але щось тримало її на місці. Вона бачила, що подобається йому, і могла уявити, чим зазвичай закінчуються такі курортні загравання, коли навіть у старих дідів кров тут грає, як молоде кримське вино. У голові знову тенькала думка про дитину.
— Ну що ж, давайте вчитися, — вона спробувала кокетливо, як у фільмах, засміятися. Вийшло непереконливо.
Завмираючи від страху, Віра віддалася чоловічим рукам, які обережно обхопили її за талію і підштовхнули до води. Утім, страх швидко розвіявся — Віктор був на диво терплячим та делікатним учителем. Раз по раз він клав її на воду і показував, як треба рухати руками та ногами, щоб не піти на дно. Нарешті, через добрий десяток спроб, Віра змогла самостійно, без підтримки його рук, проплисти кілька метрів, насьорбавшись при цьому слізно-солоної морської води.
— Ваш перший успіх треба відсвяткувати, — він стояв перед нею на березі, мокрий, волохатий і засмаглий. — Запрошую в ресторан. Ви, звичайно, не яхта, щоб розбивати об вас пляшку шампанського, але день, коли ви «стали на воду», чимось міцненьким окропити треба обов’язково.
Перевдягаючись у кабінці, Віра думала про те, що цей чоловік не такий уже й поганий. Її скутість перед ним майже минулася, і вже не хотілося щохвилини по-страусячому ховатися в дрібну гальку під ногами, тільки б затулитися від його всюдисущих очей. Новий знайомий знову починав їй подобатися — не як мужчина, а як сутність, поряд з якою почуваєшся в безпеці.