Вони зустрічалися під шовковицею щоранку, ішли на пляж — Віра вже навчилася цілком пристойно триматися на воді, — разом обідали, гуляли і чекали заходу сонця на «своєму» камені. Усе було б добре, але Віру дедалі більше хвилювало те, що Віктор не робив жодних спроб зблизитися з нею, а відпустка по-спринтерському стрімко добігала кінця. Вона водночас боялася і чекала тієї хвилини, коли він не лише візьме її за руку, а дозволить собі набагато більше. Проте Віктор не дозволяв, і після вечірнього прощання Віра довго крутилася в ліжку, перш ніж заснути, намагаючись приборкати думки про дитину, які, немов прудкі коні, тепер щомиті гарцювали в неї в голові.
У п’ятницю, останній день своєї двотижневої відпустки — Віктор залишався в Сімеїзі ще на тиждень, — вона прокинулася з передчуттям: це станеться. Довго і ретельно збиралася, хоча в кімнату раз по раз без стуку зазирала бабуся-господарка, з незадоволеним виразом повторюючи «там твій прийшов». Це означало, що Віктор уже чекає під парканом, дратуючи своєю присутністю стару, яка чи не в кожному перехожому бачила грабіжника після того, як минулої зими хтось філігранно акуратно виніс із її спальні весь літній заробіток від курортників.
Віра зав’язала волосся в кокетливий дівчачий хвостик, підфарбувала вії, що робила дуже рідко, бризнула з майже повного флакона парфумів — подарунка колег на 8 Березня — на ключицю. Перехрестилася перед виходом, хоча й не була побожною. Її святковість не залишилася непоміченою — коли вона вийшла, Віктор на мить завмер.
— Ти сьогодні інша якась, аж світишся ізсередини, — зауважив по-простому, коли вона поклала руку на звичне місце на його лікті.
День минув так само, як і попередні, лише після звичного споглядання заходу сонця Віктор запросив Віру на прощальну вечерю. Страви мали печальний присмак, адже обоє розуміли, що навряд чи колись зустрінуться знову, та й кому потрібна випадкова зустріч після курортного роману, навіть незавершеного, як цей, коли зазвичай під час випадкової зустрічі колишні коханці потуплюють очі, щоб не перетнутися поглядами, та переходять на інший бік вулиці.
Годинник на руці Віктора беззвучно відміряв час, і з кожною втраченою хвилиною напруження всередині Віри зростало. Вона свідомо відмовилася від вина і тому помітно нервувала, сміючись та говорячи невлучно; як у судомах, стискала побілілими пальцями останню чашку кави.
Після задушливого ресторану кипариси в парку пахли особливо гостро. Віра, немов агонізуюча риба, майже хапала ротом повітря з виразним ароматом глиці — від хвилювання в неї паморочилося в голові. Здавалося, її збентеження передалось і Віктору: з виглядом шкідливого кота він раз по раз поривався щось сказати, але лише тяжко зітхав та прокашлювався, наче несказані слова каменями застрягали в нього в горлі. Віра ж намуляла ногу незручними босоніжками, які взула сьогодні, щоб вразити Віктора, і від того ще більше злилася — на нього і на себе — за нерішучість.
— То що скажеш?
Зосереджено втупившись під ноги у тьмяному світлі ліхтарів, вона не розчула першого запитання і тепер здивовано поглянула на свого супутника, який з надією дивився на неї, аж пританцьовуючи від нетерпіння.
— Кажу, може зайдемо на півгодинки до мене, кави вип’ємо?
Віра так енергійно закивала головою, начебто не кілька хвилин тому пила каву, а взагалі ніколи в житті не куштувала. Як не намагався Віктор приховати свою радість, та все ж видно було, що саме на таку відповідь він сподівався. А Віра зітхнула з полегшенням — незворотність моменту її заспокоїла. Вона тихо ступала поряд із ним, немов ягничка, яку на мотузці ведуть до жертовника, усвідомлюючи: те, на що так довго чекала, скоро станеться.
Через низку заплутаних вулиць невдовзі дісталися помешкання, яке орендував Віктор, — воно було майже біля моря. Посередині крихітного двору, обвитого виноградом, під плафоном горіла електрична лампочка, унизу — накритий клейонкою стіл з кількома стільцями. Щось знайоме привернуло її увагу, і Віра на мить зупинилася. Килимки. На стільцях лежали килимки з капронових колгот. У попільничці на столі ще димів недопалок, але жодної живої душі не було видно.