Небо тиснуло блакиттю. Хмарки вгорі нещиро посміхалися ямочками на пухких щоках. Ліда хотіла вдихнути дзвінке прозоре повітря — і лише хапала ротом вакуум, як риба в акваріумі без фільтру.
— Гей, ти о’кей? Давай сядемо десь, — злякався Антон, притримав її за рукав пальта.
— У порядку. Не треба цього. Йди, — відсторонила його рукою, створюючи невидимий бар’єр.
— Пробач… я не думав, що ти… пробач…
— Номер палати його є? — перервала. Ненавиділа, коли жаліють.
— Я пришлю СМС-кою, твій номер зберіг.
Якусь мить він невпевнено тупцяв на місці. Тоді підвів руку на знак чи то прощання, чи то підтримки, розвернувся і пішов у протилежний бік, не помічаючи, що на «конверси» налипла мокра земля з-під липи. Ліда притулилася спиною до дерева. Підбори глибоко вгрузли. За хвилину в сумці писнув телефон. «Хірургія, палата № 18».
Ніч, наче інквізитор, мучила безсонням, старими фотографіями і спогадами. Ледве переживши її, зранку Ліда пішла до госпіталю. Побачити його. Макса. Чоловіка, якому вона хотіла народити двох дітей — хлопчика і дівчинку. Вони знали одне одного, здавалось, тисячу років, але ніколи не були близькими настільки, як хотіла Ліда. Ні, не в сенсі фізичної близькості — просто вони дивились у різних напрямах.
Для неї, дівчинки із забитого села на п’ятдесят дворів на межі Харківської та Сумської областей, де суржик був настільки дрімучим, що ним говорила на уроках навіть учителька української мови, було величезною удачею вступити до столичного вишу. Зірок з неба Ліда в школі не хапала, на олімпіади не їздила, більше допомагала матері, яка ростила їх із братом сама, доглядати корів, годувати свиней та обробляти город. Та й які знання, правду кажучи, могли дати дітям математичка, що бігала на великій перерві доїти корову, чи географ, котрий щодня після уроків шукав металобрухт на звалищі?
Хоча красунею Ліду ніхто не назвав би: завеликий ніс, глибоко посаджені очі з короткими віями, м’ясисті губи та обличчя в ластовинні жодним чином не вписувались навіть у сільський стандарт краси, — була в ній харизма, та й характер дівчинка мала лідерський. Фізично добре розвинена, з ладно скроєним тілом, вона бігала кроси, відтискалась і грала у футбол краще за хлопців, а ще виступала в художній самодіяльності на всіх шкільних та сільських святах. Особливо вправна Ліда була в трагічних ролях: коли заламувала руки на сцені клубу, усі сільські жіночки ридма ридали в залі.
Коли, з горем навпіл закінчивши одинадцятирічку, донька заявила, що хоче вчитися на актрису в столиці, мати лише покрутила пальцем біля скроні та сказала: «У сраку по раки, а не в актриси». Затуманена телесеріалами, Ліда тиждень ревла, доки мати не змилостивилась і не погодилася поїхати з нею в Київ, продавши для цього свій єдиний золотий перстень з камінцем.
Столиця здалася з першого разу. Невідомо, що таке побачили корифеї акторської майстерності та режисури в цій некрасивій сільській дівчині, але Ліду взяли. Мати вже відверто шкодувала, що влізла в таку аферу — вона ж бо сподівалася, що донька з ляском провалиться і життя потече звичним плином. Вона сердилася все літо, але одну корову таки продала, щоб справити дитині гардероб та сховати решту грошей у потаємну кишеню доньчиного нового піджака.
Спершу навчання давалося Ліді важко. Жила вона в гуртожитку, а цей факт теж не сприяв бажанню гризти граніт науки — через кількість креативних друзів, що зростала в арифметичній прогресії, та постійні свята-гулянки з ними. Утім, після зимової сесії Ліда швидко второпала, що без стипендії їй невдовзі доведеться харчуватися сонячними променями та дощовою водою, підтягнула навчання і знайшла підробіток — на вільній касі у «Макдональдсі». За рік обтесалася і зовсім звикла до життя в мегаполісі, як і всі приїжджі дівчата, сподіваючись змінити статус лімітчиці на хай і не корінну, але киянку.
Макс перейшов до них на другому курсі. Високий, доладний, з рельєфним тілом і на перший погляд недбало вкладеним ледь хвилястим темним волоссям, ідеально рівними білосніжними зубами та прозорими блакитними очима, він скидався на американського кіногероя шістдесятих, убраного у сучасний одяг. За ним мліли всі красуні потоку, а він вибрав непоказну носату Ліду. Після цього загальнодівчача любов до Макса трансформувалась у ненависть до його обраниці.
Утім, любити його зблизька було значно складніше, ніж на відстані. Вони виявилися цілковитими протилежностями, наче іудей і мусульманин, пепсі і мінералка, зморшки і ботокс, наче чоловік і жінка. Кожна зустріч — як битва. Обидвоє хотіли її виграти, щоб не програти війну. Вони аж іскрили і били струмом, коли торкалися одне одного, наче двері в метро в морозну погоду. Закохані сварилися, розходилися, мирилися. Весна змінювала зиму, літо — весну, осінь — літо, осінь знову переростала в зиму.