Після захисту диплому Ліда поставила ультиматум: або одружуємось, або розходимось. Макс обрав перше і запропонував заскочити до РАГСу у вільну хвилину. І тут Ліда сказилась. Вона довго ревіла, розмазуючи ластовинчатим обличчям брендові туш та підводку, і, зриваючи голос, кричала, що він мурло і скотиняка, бо хоче позбавити її цього святого і святкового для кожної дівчини дня. Макс психонув і пішов у ніч попри незавершений скандал. Ліда витягла з шухлядки пляшку горілки і вперше в житті напилася. Апофеозом пиятики стало ритуальне спалення Максових речей у сміттєвому баці. Укупі з паспортом. Так невідворотно згоріли мости.
На стороннє око, розрив позитивно вплинув на Ліду. Життя закрутилося дзиґою. Її покликали грати в молодому перспективному театрі, почалися гастролі за кордоном. Прихильники, квіти, подарунки. «Талант і за довгим носом не сховаєш», — казали про неї позаочі. Самотньою вона була недовго. З’явився чоловік — старший, грошовитий, закоханий, але… чужий. Не минало й дня, щоб вона не згадувала Макса. Уникала колишніх компаній, де міг з’явитися він, вигадувала відмовки, щоб не зустрічатися зі спільними друзями, ходила іншими вулицями, їла страви, які з ним ніколи не куштувала, але все одно згадувала. Макс був її запущеною хронічною хворобою, яка вже ніби остаточно відступила, але щоразу поверталася і мучила з новою силою.
…Укладене стильними у своїй недбалості хвилями волосся, уміло підведені очі, червона помада на повних губах, дорога сукня — збиралась, як на побачення з коханим. Довго стояла перед дверима палати, шукаючи слів і сил. Важкі пакети з гостинцями обривали руки. У супермаркеті Ліда згрібала з полиць солодощі, випічку, фрукти, йогурти, ковбаси, сири. Прихопила навіть пляшку коньяку. За всім цим хотіла сховатися, як за щитом, захистити себе від того, що побачить у госпіталі. Здригнулася, коли її гукнула опецькувата санітарка, мовляв, чого стовбичиш, ішла туди — стоїш, іду назад — стоїш, заходь уже або йди собі. Налягла плечем, двері легенько рипнули, прочинившись, і вона увійшла.
У палаті стояло кілька ліжок, але зайняте було лише одне. На ньому напівсидів-напівлежав чоловік, укритий яскравою ковдрою. Ліда лише на одну мить затримала на ній погляд. Нижче від колін були тільки бавовняні червоні квіти та зелене листя, вони лежали пласко й рівно, без горбиків і без складок. Перевела очі на обличчя, спробувала усміхнутися.
— Здрастуй…
Колюча блакитна безодня. Дивився серйозно і стримано. Провів рукою по непокірному вихору волосся, не чорному, як пам’ятала, а сірому від сивини, обхопив п’ятірнею защетинене підборіддя. Раптом сплеснув схудлими руками, скорчивши гримасу:
— Ну здрастуй, Лідуська! Прийшла? Сказали-таки…
Вона кивнула. Мовчки стояла біля ліжка з пакетами в руках.
— Забери, не треба нічого, у мене все є, — махнув Макс на її ношу. — Або ні, роздай хлопцям. Навпроти Вишня, танкіст, до нього ніхто не ходить. От йому і віддай. Спитай там дівчат, у кого ще родичів нема, я всіх не знаю.
Гостинці бухнулись на підлогу. Підійшла ближче, впала на коліна, тицьнувшись носом в його руку. Сліз не було.
— Пробач мені, — прошепотіла. — Я так довго програвала в голові цю зустріч…
— А воно, бачиш, он як повернулось, — гмикнув. — Як там, «у кожного своя доля і свій шлях широкий»? Так, Лідунь?
Вона підвела голову. Макс сидів нерухомо і дивився на двері навпроти.
— Ні про що не шкодую, якби відмотати час назад — зробив би те саме. Уважніше б дивився під ноги хіба що. А так… Усе стається так, як має бути. Усе. Не там — так тут машина б якась переїхала, чи акули в Єгипті би погризли. Ти не приходь більше. — Поклав руку їй на волосся, розкуйовдив зачіску і почухав, як маленьке кошеня чи щеня. — Я впораюсь, ти ж знаєш. Ельвірі важко. Зі мною таке, ще й про тебе дізнається. Не приходь. Нічого вже не повернеш. Як би не хотілось. Живи з тим, що є. — У його очах не було ані краплини тепла для Ліди.
Вона незграбно підвелася на ноги, шморгнувши носом.
— Це дружина твоя? — спитала, сподіваючись почути негативну відповідь.
— Дружина. Скоро прийде. Не треба вам зустрічатися, ти ж сама розумієш.
— Розумію. Навчилася за стільки років, — заспокоїлась, відійшла на крок від ліжка, пильно глянула йому у вічі. — А я про тебе згадувала. Часто. Так часто, що без цього не минало й дня. Ну то таке, мої тимчасові труднощі. Вона тебе хоч не кине?