Найдужче Іванка любила роздивлятися музикантів, які блукали з одного вагона до іншого, бренькотіли на гітарах, рвали струни скрипкам, розтягували міхи баянів та дуділи в сопілки, копійка за копієчкою збираючи в поліетиленову торбу гонорар за свій виступ. Вона заздрила їм, безіменним жителям метросіті, безсрібникам, відчайдушно вільним у своєму виборі і від того, як їй здавалося, — щасливим.
— Шановні пасажири! На посадку подається електропоїзд. — Байдужий голос диктора невидимим птахом ширяв над платформою, відбиваючись від мармурових стін.
Електричка повзла поволі, немов гігантська втомлена гусінь. На обшивці вагонів ліниво світили брудно-білими боками намальовані пельмені. Рух пасажирів у годину пік не визнає жодних правил: не встигли відчинитися двері, як усередину ввірвалися кілька дужих енергійних чоловіків, намагаючись зайняти вільні сидячі місця та не даючи вийти тим, хто стояв у глибині. З лайкою і штовханиною двері нарешті взяли штурмом, і поїзд рушив під нервові вигуки машиніста.
— Двері відпустіть! — заволав він і послабив вузол краватки.
Мірний стукіт коліс потяга навівав дрімоту. Тільки-но Іванка заплющила очі, повиснувши однією рукою на поручні, як до її свідомості пробився дзвінкий гітарний акорд і вслід за ним — голос.
— Добрий вечір! Вітаю вас зі святом — днем народження Валерія Меладзе!
Іванка не могла бачити власника голосу — його затуляли людські спини, та вона була цілком упевнена, що знає його. Їхні маршрути перетиналися щовечора, коли вона їхала з університету додому, а він вирушав на «гастролі» в метро, чи то сподіваючись заробити вільну копійку, чи то прагнучи поділитися з іншими власними почуттями та емоціями, які аж випирали з нього, немов дріжджове тісто з каструлі. За шумом у вагоні вона майже не чула музики, але шкірою відчувала, як пучки пальців гітариста торкаються струн і гладять їх так ніжно, як закоханий юнак пестить волосся коханої. Музикант ішов з іншого краю вагона, віртуозно оминаючи пасажирів. Ще кілька кроків — і вона вже могла розрізнити слова пісні:
— Кагда нєвєста хараша і малада-а-а-а і пойот на кухнє іногда-а-а-а, может разлучіть вас шоу-бізнес на-а-а-авсі-і-ігда…
Чергова попса від іменинника дня звучала з вуст музиканта не краще і не гірше від того набридливого співу, що потужним потоком щодня линув з екранів телевізорів та в радіоефірі. Хлопець був ще молодий, не старший від тридцяти, але у волоссі вже блищала паморозь сивини. Невисокий на зріст, з непримітним обличчям — таких щодня бачиш десятки, але потім ніколи достеменно не можеш згадати, які вони на вигляд. Потерті джинси, темний светр, легка куртка та кросівки — так одягається чимало чоловіків. Він легко загубився б у натовпі, але його виказували очі. Їхній колір важко було визначити — блакить неба, але блакить вицвіла, ніби поблякла під гарячими променями сонця. Ці очі всміхалися всьому світу і… горіли.
У дитинстві Іванка дивувалася, коли читала в книжках, що очі «горять». Ну як може горіти те, що неможливо підпалити? Потім, дивлячись на матір, яка рахувала гроші, зрозуміла: очі може запалити лише вогонь, що палає всередині. Очі музиканта горіли м’яким блакитним світлом з дещицею безумства. Довгі нервові пальці перебирали струни, ось Іванка вже могла роздивитись гітару з мініатюрним портретом іменинника дня на деці. Вона знала, що ті портрети хлопець міняв щоденно. Коли він підійшов упритул і зачепив її руку грифом, відхилилася, даючи йому дорогу. Музика поглянув їй у вічі й усміхнувся, перепрошуючи. Ще мить — і він попрямував далі, залишивши за плечима дівчину з ельфійськими вушками та рум’янцем на обличчі.
Іванка притисла холодну долоню до палаючих щік. Монета, яку вона затискала в кулаці, дзенькнула об підлогу вагона. Вона не дивилася йому вслід, лише стояла, намагаючись побороти хвилювання. Ті кілька секунд, коли вони тримали поглядами одне одного, злякали та збентежили її. Якби зараз посеред тунелю з’явилася Ґодзілла й проковтнула електричку разом з усіма пасажирами, Іванка б і не помітила — занадто заглиблена була у свої переживання. Разом із фінальним гітарним акордом пролунав голос диктора:
— Станція «Маршала Жукова».
Забувши про чемність, розштовхуючи всіх на своєму шляху, вона вибігла з вагона.
Надворі бралося на мороз. Пришерхли калюжі, і набридливий бруд листопаду вже не так тягнувся за ногами перехожих. Одноокі ліхтарі підсліпувато блищали, не розганяючи темряву, а лише створюючи химерні тіні. Холодне повітря у вечірніх сутінках здавалося густим і сизим. Іванка кілька разів глибоко втягнула його носом, як собака-нишпорка. Воно пахло мандаринами, хоча до Нового року залишалося ще півтора місяця. Дівчина йшла через невеликий базарчик біля метро, під ногами шарудів подертий поліетилен та валялися порожні коробки з-під піци. З обох боків її оточували маленькі жовтогарячі сонця, що купами лежали на прилавках. Біля яток юрмилися люди, жваві продавчині з червоними від холоду щоками та такими ж червоними нафарбованими губами жваво відважували мандарини, пританцьовуючи на місці та час від часу похукуючи на задубілі пальці. Один з покупців — хлопець із гітарою на плечі — діставав з витертої поліетиленової торбинки дрібні монети та рахував їх на долоні, доки продавчиня зважувала фрукти. Іванка спостерігала за ним, причаївшись за кіоском із сигаретами.