Музикант розрахувався і поклав мандарини в пакет. Підняв комір куртки вільною рукою, мерзлякувато втягнувши голову в плечі, поправив гітару та дістав із кишені пачку сигарет. Заблищав вогник запальнички. Кінчик сигарети то ставав зовсім невидимим у сутінках, то іскрився червоним, коли музикант затягувався тютюновим димом. Він вдихав нікотин пожадливо, ніби пив його, як п’ють прохолодну джерельну воду спекотного липневого полудня. Іванка знову принюхалась і відчула легкий запах сигаретного диму. Змішуючись із мандариновим духом, він пробуджував у пам’яті давно забуті картини її дотурецького дитинства.
Мами немає вдома. Тато бере Іванку на руки. Його пальці пестять її волосся. Вони пахнуть тютюном. Запах міцний і солодкий. Потім ті ж самі пальці знімають для неї з ялинки мандаринку. Жовтогаряча шкірка має ніжно-кремовий виворіт і пахне святом. Тато розламує мандаринку, і та розкривається, стає схожою на ароматну квітку. Вона солодка і трохи щипає за горло. Вони смакують її разом. Але мандаринка маленька, і хочеться ще одну. І ще одну. І ще… На ранок маленьку Іванку висипало червоними плямами діатезу, а батькові добряче перепало на горіхи від мами. Відтоді мандарини Іванка лише нюхала.
Поринувши в спогади, вона й не помітила, що хлопець кудись зник, і, отямившись, тепер розгублено роззиралася навсібіч. Знову побігла — з базарчика — слизькими калюжами, обганяючи перехожих. Коли попереду на довгій нитці тротуару у світлі ліхтарів помітила знайому спину з гітарою, перевела подих і стишила крок. Боязко ступала за ним, намагаючись загубитися серед людей, що проходили повз із заклопотаними обличчями. Музика озирнувся — здавалося, він відчуває її присутність. Проминули Палац спорту. Іванка вперто йшла за ним, утупивши очі в холодний асфальт, час від часу крадькома поглядаючи, чи не зникла знову спина з гітарою. Хлопець повернув убік та пірнув між багатоповерхівок, які наїжачували спини в темряві та хижо блимали електричними очицями яскравих вікон. Іванка кілька разів спіткнулася, ступивши у вибоїни на дорозі. Тепер між будинків вони йшли лише вдвох. Музика пришвидшив крок, й Іванка майже бігла за ним, уже не переймаючись, що він її помітить, прагнучи лише не загубити його в лабіринті однакових багатоповерхівок. Обігнувши ріг будинку, за який він тільки-но завернув, Іванка зупинилась. Хлопець зник. Не чутно було його кроків попереду. Під’їзди були обладнані домофонами, тож швидко увійти до одного з них, не зчиняючи шуму, він не міг. Але ж десь-таки він подівся! Вона аж тупнула ногою від розчарування та злості.
— Ти хто така і чого за мною йдеш? — почула за спиною його голос.
— Я… — писнула Іванка і замовкла з переляку. Вона заціпеніла. Хотіла виправдатися, пояснити, але не могла видушити із себе більше ані звуку, наче проковтнула тяжкий камінь, що розпирав її груди і не давав дихати.
Музика уже стояв перед нею у світлі, яке лилося з вікна чужої квартири, наче зірка на сцені в променях софітів, і зацікавлено роздивлявся Іванку, як ентомолог роздивляється нову, невідому науці комаху.
— Я тебе не знаю, — нарешті промовив дещо розчаровано.
— Я… я тебе теж, — сказала, ніби прокаркала, захриплим від хвилювання голосом.
— То в чому справа?
— Я… я не знаю. Побачила тебе в метро і пішла слідом.
— Гм… — Цей звук, очевидно, мав означати здивування, але здивованим хлопець не здавався.
Іванка відчула, як її тіло почало дрібно тремтіти від перенапруження. І чого вона тільки за ним поперлася! Тепер сорому не оберешся. Уперше в житті вона наважилася на спонтанний учинок, якому немає пояснень, — і відразу ж облажалася.