А проте українська нація не зникла. Унаслідок трьох послідовних поділів територію Речі Посполитої розшматували три держави: Австрія, Пруссія та Російська імперія. Та це аж ніяк не означало зникнення польської нації. Радше навпаки. Під російським і німецьким гнітом поляки згуртувались, як ніколи раніше відчувши потребу боронити власну ідентичність.
Те саме сталося з українцями. Самоусвідомлення викристалізувалося в боротьбі. Самоусвідомлення нації сформувалось під колосальним зовнішнім тиском: росіяни, намагаючись перетворити українців на рабів, пробудили в них небувале почуття національної гідності. Ліквідація Гетьманщини, спроби «синхронізувати» російську й українську політичні системи, намагання «злити» українців і великоросів у єдиний народ дали зворотний ефект — посилення в українців націоналістичних почуттів і зародження затяжного й обопільно кривавого визвольного руху.
Після перемоги росіян під Полтавою імперський уряд ініціював широкомасштабну русифікацію України. Серед її заходів — заборона 1720-го друкувати книжки українською мовою. Русифікація України посилилася за Катерини II — після скасування гетьманства та зруйнування Запорозької Січі. У другій половині XVIII століття російська мова набула статусу обов’язкової в діловодстві на українській території; священиків змушували виголошувати проповіді церковнослов’янською мовою із російською вимовою.
У XIX столітті спочатку Валуєвський циркуляр 1863-го, а згодом Емський указ 1876-го взагалі вивели українську мову поза межі закону.
Рух у зворотному напрямі — в бік дерусифікації України — став можливим після революції 1917 року в Росії, тобто із проголошенням УНР, Української Народної Республіки.
Період дерусифікації був нетривалим. 21 грудня 1917-го більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова, де за чотири дні провели «Всеукраїнський» з’їзд Рад і як рішення останнього проголосили створення Радянської Української Народної Республіки зі столицею в Харкові та, відповідно, визнання нелегітимною УНР на чолі із Центральною Радою та Михайлом Грушевським. Як бачимо, ще на початку століття Росія вдавалась до свого найулюбленішого прийому: наявність в Україні двох центрів влади — київського національного та харківського радянського — дала змогу московським більшовикам формально залишатись осторонь війни та подати її як внутрішній конфлікт.
1917-го військам УНР вдалося відбити більшовицький наступ, однак 1920-го внаслідок повторного масованого наступу більшовиків Українська Народна Республіка припинила існування. Більшу частину її території ввели до складу СРСР за назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Порівняно з русифікацією царського часу радянська русифікація охопила всю територію України — адміністративну й етнічну, всі верстви українського суспільства, з урахуванням і селянства. Упродовж десяти років (1951–1961) відбулося збільшення частки українських шкіл із російською мовою навчання майже вдвічі — із 17,7 % до 30,9 %. В окремих містах на сході України частка шкіл з українською мовою навчання ледве перевищувала 1 % (наприклад, у Донецьку 1960-го частка українських шкіл становила 1,2 %, попри те, що під час перепису 38 % мешканців міста назвали себе українцями). Пам’ятки української історії та культури підлягали знищенню і забуттю на тлі плекання та популяризації російських. Ситуація досягла апогею тоді, коли в певних регіонах України (наприклад, у Криму) частку шкіл з українською мовою навчання звели до 0 %.
Найбільшої русифікації зазнали частини України, відірвані від української етнічної території та приєднані до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, РРФСР: Північна Слобожанщина (південні частини теперішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей Російської Федерації), частина Донеччини (частина Ростовської області РФ) і західна Кубань (Краснодарський край РФ) — разом 114 300 км2 із (1926) 5 093 000 населення, зокрема 3 357 000 українців (66,0 %). Це єдина в Радянському Союзі суцільна неросійська територія, безпосередньо приєднана до РРФСР без прав автономної республіки чи автономної області. Українці, що проживали на цій території, не мали жодних національних прав: їх було позбавлено українських шкіл, преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно обмежено.