Мушу визнати: Росії це вдалося. Європа та США покірно прийняли нав’язну Росією гру, швидко «забувши» про силове відторгнення Кримської автономії. 17 квітня 2014-го в Женеві відбулася чотиристороння зустріч у форматі «Україна — ЄС — США — Росія». Після її завершення голова російського МЗС Сергій Лавров хіба що не стрибав від щастя. Зовсім не через те, про що поговорили під час зустрічі (жоден пункт Женевських домовленостей так і не було виконано, очевидно, Путін і не думав їх дотримуватися), а радше через те, про що не поговорили. У документі, оприлюдненому за результатами перемовин, ішлося лише про шляхи врегулювання кризи на Донбасі та навіть не було згадки про анексію Криму чи невиконання Росією Будапештських домовленостей.
Певною мірою така ситуація вигідна Заходу. Вторгненням до України Кремль поставив провідні держави світу перед непростим і дуже неприємним вибором — вибором між війною та безчестям. Щось подібне вчинив Гітлер, удершись до Чехословаччини. Сьогоднішня ситуація ускладнена тим, що ініціатором агресії є держава із найбільшим арсеналом ядерної зброї, котра впродовж 70 років витрачала немислимі кошти на підготовку до війни за панування у світі. Зрозуміло, що ні Америка, ні Британія не починатимуть Третьої світової та не встряватимуть у конфлікт із ядерною державою, чий лідер демонстративно нехтує статутом ООН, Гельсінським заключним актом 1975 року про непорушність кордонів у Європі та безліччю інших міжнародних документів, на яких засновані сучасні міжнародні відносини. Утім, Будапештського меморандуму ніхто не скасовував. Це очевидно так само, як і те, що Росія напала на країну, яку, роззброюючи, пообіцяла захищати. Відтак, надавши Америці та Британії можливість делікатно самоусунутися, Російська Федерація зіграла на руку Заходу. США та ЄС беруть участь у переговорах, докладають зусиль до врегулювання проблеми, нібито тиснуть на Росію, але про Крим більше ніхто не говорить. Проблеми Криму вже наче й не існує.
По-друге, захоплення Кримського півострова — це обмежена тактична перемога, яка в стратегічному сенсі (крім спокою стосовно того, що Чорноморський флот РФ матиме де зимувати після 2017-го) не передбачає жодних переваг. Захопити Крим із Севастополем і безповоротно втратити контроль над рештою України — це не влаштовувало Путіна. Продовжувати інтервенцію російського правителя мотивувала необхідність пошуку інструменту тиску на українську владу зсередини. Загалом Путіну потрібен регіон, на 100 % керований із Кремля, належний до складу України, але такий, що перешкоджатиме дрейфуванню Києва на Захід, поступовому інтегруванню в ЄС чи НАТО. Мало хто знає, що на початку ХХІ століття Москва вже намагалась за подібним сценарієм покремсати одну з колишніх радянських республік. 2003 року на сході Молдови вкотре збунтувалися проросійські сепаратисти, і Кремль узявся активно нав’язувати молдовському керівництву так званий меморандум Козака (названий за іменем колишнього заступника керівника адміністрації президента РФ Дмитра Козака). В останній момент молдовани відмовилися підписувати документ. У положеннях меморандуму йшлося про зміну статусу Молдови на федерацію, сформовану з трьох, по суті, незалежних суб’єктів: Придністров’я, Гагаузії та власне Молдови. Кожен із суб’єктів мав право блокувати підписання міжнародних угод, що унеможливлювало вступ молдовської федерації до ЄС чи НАТО, але дозволяло підписання власних договорів з іншими країнами та міжнародними організаціями. Серед інших умов вступу до федерації — наявність у кожного суб’єкта власного бюджету, податкової, судової систем і навіть державної символіки, однак заборона зміни статусу суб’єктів федерації без їхньої згоди. Фактично, із набуттям чинності меморандуму Козака молдовська державність поставала таким собі городнім пугалом. Якби Кишинів 2003-го погодився на підписання меморандуму, Придністров’я стало б інструментом російського тиску на молдовську центральну владу.
Путін розуміє, що не здатен захопити та силоміць утримати всю Україну. Він також чудово усвідомлює, що після анексії Криму та тривалої антиукраїнської пропаганди не зможе безпосередньо контролювати українську політику, покладаючись на проросійську політичну силу так, як покладався на Партію регіонів та Януковича. Недобитки із ПР сформували напередодні виборів 2014 року «Опозиційний блок», але його підтримка в Україні незначна. Сумнівно, що впродовж найближчих кільканадцяти років в Україні з’явиться проросійська політична сила, яка матиме хоч якийсь вплив у Верховній Раді чи уряді. Єдиний спосіб втримання України на кремлівській орбіті — це федералізація за «молдовським» зразком, тобто перетворення Донбасу на українське «Придністров’я».