По-третє, у Путіна не було вибору. Навіть якщо відкинути хворобливе бажання президента РФ помститися українцям за Євромайдан, об’єктивно він не міг не розпочати вторгнення на схід України. Окупації Криму передувала масована антиукраїнська пропаганда, а сам процес відторгнення автономії проходив під гаслом: «Мы своих не бросаем!» Якби після анексії Криму Путін раптом відмовився допомагати проросійським сепаратистам у Донецьку, Луганську чи Харкові, його не зрозумів би власний народ. Захопивши Крим, Путін став на слизьку похилу площину, з якої вже неспроможний зістрибнути та якою може рухатися лише вниз. Російський лідер сам себе загнав у глухий кут, тобто створив ситуацію, в якій змушений обирати менше із двох лих: з одного боку — сприяння нечисленним донбаським сепаратистам, продовження постачання зброї та найманців призведе до нових економічних санкцій і виллється у міжнародну ізоляцію Росії; з іншого — відмова від підтримки невизнаних ДНР і ЛНР викличе різкий осуд серед більшості росіян, що в перспективі може зумовити передчасну втрату Путіним президентського крісла.
Війну на сході України було розпочато 6 квітня 2014 року, коли озброєні проросійські сепаратисти захопили приміщення Донецької облдержадміністрації та зірвали із флагштока український прапор. Наступного дня в захопленій будівлі терористи проголосили «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки» та попросили Путіна ввести війська. На відміну від подій у Верховній Раді Криму, донецькі сепаратисти навіть не намагалися створити видимість голосування: кількадесят озброєних «зелених чоловічків» просто зайняли адміністрацію та заявили, що відтепер у межах Донецької області буде ДНР.
Опам’ятавшись, 10 квітня сепаратисти призначили регіональний «референдум» — для визначення жителями області долі регіону та легітимізації керівництва ДНР. «Референдум» було проведено 11 травня 2014-го — без підготовки, без будь-яких спостерігачів, із роздрукованими на чорно-білому принтері бюлетенях. За даними «виборчої комісії» ДНР, за проголошення Донецької народної республіки проголосувало 89,07 % виборців. За даними українських ЗМІ, у голосуванні взяло участь не більше ніж 15 % донеччан.
12 квітня 2014 року під керівництвом офіцера Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна)[88] у місто Слов’янськ Донецької області ввійшли «зелені чоловічки». О 9-й ранку невідомі в камуфляжній формі зі зброєю захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ та інші адміністративні будівлі. Того ж дня обрали «народного мера» Слов’янська — В’ячеслава Пономарьова[89]. Протягом кількох наступних днів інспіровані Кремлем групи озброєних злочинців захопили міста Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Єнакієве, Дружківка, Харцизьк. 27 квітня група осіб, яка захопила будівлю управління СБУ в Луганську, проголосила так звану Луганську народну республіку. Російська пропаганда наголошувала на тому, що захоплення адмінбудівель на сході України є дзеркальною відповіддю на події Революції гідності, під час якої активісти Євромайдану захоплювали обласні адміністрації в усіх регіонах України (за винятком Донецької області й Автономної Республіки Крим). Однак таке порівняння видається безпідставним і невмотивованим. По-перше, люди, що захоплювали будівлі органів влади в січні-лютому 2014-го, не мали зброї. По-друге, метою таких захоплень було задоволення однієї вимоги — відставка Януковича, а тому ніхто не вивішував над адміністраціями прапори іноземних держав, не проголошував незалежних «республік» і не закликав лідерів країн Євросоюзу ввести до України війська. По-третє, активісти Євромайдану не перетворювали захоплені будівлі на катівні, куди стягували всіх, хто думає не так, як вони, чи розмовляє іншою мовою.
Ситуація, напевне, і далі розгорталася б за «кримським сценарієм», якби українська влада, отямившись, не почала вживати заходів. 13 квітня призначений Верховною Радою виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов заявив про початок широкомасштабної антитерористичної операції на сході України. Наступного дня відбулися перші зіткнення між українськими силовиками та сепаратистами на підступах до Слов’янська. Несподівано виявилось, що бойовики, яких Росія назвала ополченцями, що стали на захист власних домівок, озброєні чи не краще за сили антитерористичної операції: вони мали сучасні міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети, переносні зенітно-ракетні комплекси та чудово вміли всім цим користуватися. По суті, перший етап АТО потрібно визнати цілковито провальним, переважно тому, що українські спецпризначенці просто відмовлялися вступати в підконтрольні ДНР і ЛНР міста без прикриття бронетехніки.
88
Ігор Гіркін (нар. 1970) — російський диверсант і терорист, за даними СБУ — полковник ГРУ Генерального штабу Збройних сил РФ. Став відомим під псевдонімом Ігор Стрєлков під час російсько-української війни 2014–2015 року. Брав участь у сепаратистських виступах у Придністров’ї в червні-липні 1992 року (доброволець 2-го взводу Чорноморського козачого війська), у Боснії з листопада 1992 до березня 1993 року (боснійське видання Klix.ba звинуватило Гіркіна у причетності до викрадення, катувань та вбивства боснійських мусульман 1992 року) й у Чечні. Гіркін, імовірно, причетний до організації вибухів у житлових будинках у Росії 1999 року, оскільки виявлено (за фотороботом) його схожість із терористом, поміченим під час занесення вибухівки до одного з будинків. За версією російського полковника держбезпеки Олександра Литвиненка, якого 2006-го агенти російських спецслужб отруїли в Лондоні полонієм-210, вибухи було організовано Федеральною службою безпеки РФ з метою дозволити Володимиру Путіну зміцнити вертикаль президентської влади, скасувавши виборність голів суб’єктів Російської Федерації, а також задля обґрунтування нової війни в Чечні (за 4 роки до смерті Литвиненко опублікував книгу «ФСБ підриває Росію», в якій навів докази причетності російських спецслужб). 2014-го Гіркін очолив російське диверсійне угруповання спочатку в Сімферополі, потім — у Слов’янську Донецької області, ставши одним із провідних організаторів так званого «народного ополчення Донбасу». Відповідальний за викрадення інспекційної групи ОБСЄ під Слов’янськом. За даними СБУ, бойовики під керівництвом Гіркіна організовували викрадення й убивства українських активістів на Донбасі, зокрема депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака та студента Київського політехнічного інституту Юрія Поправка. 14 серпня 2014-го Гіркін подав у відставку з поста міністра оборони ДНР і повернувся до Росії.
89
В’ячеслав Пономарьов (нар. 1965) — проросійський сепаратист, самопроголошений «народний» мер Слов’янська з 13 квітня до 10 червня 2014 року. 10 червня 2014-го за наказом Ігоря Стрєлкова Пономарьова було заарештовано та звільнено від виконання обов’язків «народного» мера. Причиною, за непідтвердженими даними, стало зловживання наркотиками та зґвалтування Пономарьовим неповнолітньої жительки Слов’янська. У другій половині червня у ЗМІ з’явилась інформація про те, що колишнього «народного» мера розстріляли самі сепаратисти. Офіційного підтвердження чи спростування не надходило. На час написання цієї книги місцеперебування та подальша доля В’ячеслава Пономарьова залишалися невідомими.