— На мій погляд, забагато істерії довкола цього котла, — висловив свою думку полковник ЗСУ. — Не потрібно було відступати. Були б «двохсоті», були б «трьохсоті», але можна було вкопатися в землю та стояти. На жаль, в оточенні опинилися генерали, що готувалися відрапортувати про відсікання Донецька. Крім того, на той час уздовж річки Кальміус, перед Маріуполем, стояла одна «нитка» солдатів, яку росіяни могли легко прорвати. Довелося відходити. У котлі перебували кількадесят полонених і поранених російських військових — із тієї частини, солдати якої напередодні «заблукали» та нібито випадково потрапили на територію України[97]. Українські офіцери з оточення домовилися про відхід, пообіцявши залишити полонених і поранених російських десантників у наперед узгодженому місці. Все марно: під час відступу російські війська розмолотили наших разом зі своїми. Я тоді перебував під Волновахою. І на власні очі бачив вантажівку, завалену трупами українських солдатів… Треба було воювати. Підтягнули б якісь резерви, а так… Із того часу росіян там дуже багато. ДНР у військовому сенсі для нас не супротивники. Все, на чому тримаються невизнані республіки, — це російські регулярні війська.
— Що було б, якби наші війська залишилися в Іловайську?
— Гірше не було б. Потужне угруповання, достатньо зброї, в місті легко тримати оборону. Якби швидко зорієнтувалося керівництво, то, ймовірно, ми повернулися б на попередні позиції та врешті замкнули кільце навколо Донецька. Нормально все було б.
5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії, ОБСЄ та терористів підписали угоду про тимчасове припинення вогню. У переговорах брали участь представник ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, а також представники самопроголошених республік на сході України Олександр Захарченко[98] й Ігор Плотницький[99]. Остаточний текст підписаної угоди не передбачає визнання Донецької та Луганської народних республік, натомість закріплює за підконтрольними бойовикам територіями українських областей «особливий статус» у складі України.
Під час «перемир’я» й надалі тривали обстріли з боку бойовиків, а також спроби штурму ними Донецького аеропорту. За даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, упродовж двох місяців від моменту підписання Мінського перемир’я — із 6 вересня до середини листопада 2014-го — внаслідок діяльності незаконних військових формувань на сході України загинули 957 осіб: 838 чоловіків і 119 жінок.
Після укладання «перемир’я» було виявлено, що непідконтрольна українській владі територія Донецької та Луганської областей переповнена озброєними до зубів бандами, які не підкоряються ні Росії, ні керівництву невизнаних республік. На початку жовтня 2014-го «некеровані терористичні угруповання», які нападали й на українську армію, і на російських військових і бойовиків із ДНР і ЛНР, діяли на всій території самопроголошених республік. Наприклад, район міста Стаханов Луганської області — місце «дислокації» «31 козацького округу війська Донського», чиї бойовики не підпорядковуються ні отаману Козіцину, ні місцевому терористу Мозговому, ні «народному» керівництву ЛНР. За твердженнями журналістів espreso.tv, саме Володимир Путін, повністю ігноруючи мінські домовленості, демонстративно нехтуючи обіцянками західним лідерам, продовжує накачувати подібні «шалені загони» зброєю та боєприпасами. Путіну потрібен кривавий хаос на сході України, який, на його думку, переконає Захід у тому, що Росія має виступити миротворцем у нею ж створеному конфлікті.
На сьогодні ситуація на захоплених терористами територіях Донбасу справді нагадує неконтрольований хаос. Богдан Овчарук, речник представництва правозахисної організації «Amnesty International» в Україні, у листопаді 2014-го розповів у інтерв’ю журналу «Український тиждень» про випадки викрадення та катування людей, позасудові страти місцевого населення, більшість із яких скоєна бійцями ДНР і ЛНР. Здебільшого терористи викрадали проукраїнських активістів, хоча нерідко «проукраїнськість» жертви слугувала лише приводом, особливо за наявності в потерпілого грошей чи високовартісних речей для отримання за нього викупу. «На сході справді депресивна ситуація, — стверджує Богдан Овчарук, — і люди хочуть поживитися чим завгодно, бо усвідомлюють свою безкарність. На Донбасі (на сьогодні) людина у камуфляжі та зі зброєю — це є авторитет».
97
25 серпня Служба безпеки України заявила про затримання десятьох російських військовослужбовців-контрактників 331-го полку 98-ї Свірської дивізії повітрянодесантних військ РФ (військова частина 71211). Їх затримали неподалік селища Дзеркальне Донецької області, за 20 кілометрів від кордону із РФ. Російська Федерація визнала присутність своїх військових на території України, однак підкреслила, що ті не мають нічого спільного із вторгненням: десантники просто «заблукали» під час навчань у Ростовській області та випадково заїхали до України.
98
Олександр Захарченко (нар. 1967) — голова уряду самопроголошеної Донецької народної республіки (із 7 серпня 2014-го), голова ДНР (із листопада 2014-го). Із 2006 року працював директором ТОВ «Торговий дім „Континент“», що належить до бізнес-імперії Рината Ахметова. Із листопада 2014-го, після імітації виборів у ДНР, виборча комісія республіки оголосила, що Захарченко переміг, набравши близько 75 % голосів виборців. Росія стала єдиною країною світу, що визнала результат «виборів» у ДНР, тим самим порушивши Мінські домовленості.
99
Ігор Плотницький (нар. 1964) — професійний артилерист, голова уряду самопроголошеної Луганської народної республіки (із 14 серпня 2014-го). Його вважають причетним до знищення українських вояків під Зеленопіллям і до викрадення та вивезення до Росії української льотчиці Надії Савченко. За даними агенції «Укрінформ», батьки Плотницького телефонували синові, щоб присоромити, у відповідь на що Плотницький почав вихвалятися своїми заробітками на час розмови. У серпні 2014-го батькам терориста через вияви неприязні з боку односельчан довелося покинути рідне село Кельменці. Про інтелектуальний рівень лідера ЛНР дає змогу зробити висновки відкритий лист, надісланий 19 листопада 2014 року Петру Порошенку, в якому Ігор Плотницький викликає президента України на дуель: «Давайте за прикладом древніх слов’янських вождів і славних козацьких отаманів зустрінемося в поєдинку. Хто переможе, той і диктує протилежній стороні свої умови».