Новенька з комп’ютерної підтримки часто всміхалася Ричардові впродовж вечора, а йому геть не було чого їй сказати. Коли надійшла його черга, він купив напоїв для компанії, і дівчина з комп’ютерної підтримки допомогла донести їх до столика. Ґеррі пішов до вбиральні, і дівчина зайняла його місце коло Ричарда. Його голову сповнювали дзвін бокалів і горлання музичного автомата, а ще гострий запах пива, розлитого «бакарді» й тютюнового диму. Він намагався прислухатися до розмови за столом і зрозумів, що більше не може зосередитися на тому, хто що каже і, гірше за все — що йому не цікаво ніщо з того, що тут можна почути.
А тоді до нього ясно і чітко, ніби на великому екрані в «Одеоні», що на Лестерській площі, прийшло видіння решти його життя. Сьогодні він піде додому з дівчиною з комп’ютерної підтримки, і вони ніжно кохатимуться, а завтра, зважаючи на суботу, проведуть ранок у ліжку. А коли встануть з нього, то разом розберуть його пожитки з ящиків і поховають їх куди слід. За рік, або й менше, він одружиться з дівчиною з комп’ютерної підтримки, одержить ще одне підвищення, у них з’явиться двоє дітей, хлопчик і дівчинка, і вони оселяться в передмісті — в Гарроу чи Кройдоні, чи Гемпстеді, чи аж у далекому Редінгу.
І то було б непогане життя. Це він теж бачив ясно. Іноді вибору немає.
Повернувшись із вбиральні, Ґеррі здивовано озирнувся. Усі були на місцях, окрім…
— Діку? — покликав він. — Хтось бачив Ричарда?
Дівчина з комп’ютерної підтримки знизала плечима.
Ґеррі вийшов надвір, на Бервік-стріт. Холодне вечірнє повітря подіяло, як повні жмені холодної води, ляпнуті на обличчя. У повітрі відчувався присмак зими. Ґеррі погукав:
— Діку? Агов? Ричарде?
— Я тут.
Ричард обіперся об стіну в тіні.
— Вийшов подихати свіжим повітрям.
— Все гаразд? — спитав Ґеррі.
— Так, — сказав Ричард. — Ні. Не знаю.
— Ну, — сказав Ґеррі, — ти перебрав усі варіанти. Хочеш про це поговорити?
Ричард серйозно на нього подивився.
— Ти з мене сміятимешся.
— Я й так сміятимусь.
Ричард подивився на Ґеррі. Тоді Ґеррі з полегшенням побачив, як він усміхнувся, і зрозумів, що вони й досі друзі. Ґеррі глянув на паб, а тоді запхнув руки до кишень.
— Ходімо, — сказав він. — Прогуляємося. Скинеш камінь з душі. А тоді я вже понасміхаюся.
— От покидьок, — сказав Ричард, набагато більше нагадавши себе колишнього, ніж за минулі кілька тижнів.
— Для того й потрібні друзі.
Вони потроху побрели під ліхтарями.
— Слухай, Ґеррі, — почав Ричард. — Ти ніколи не думав про те, чи є в житті ще щось?
— Що?
Ричард невизначено махнув рукою, охоплюючи все навколо.
— Робота. Дім. Паб. Побачення з дівчатами. Життя в місті. Життя. Оце й усе?
— Думаю, зрештою десь так і є, — сказав Ґеррі.
Ричард зітхнув.
— Ну, — сказав він, — для початку, я не літав на Майорку. Тобто, я був геть не на Майорці.
Вони прогулювалися кролячим лабіринтом вузеньких задніх вуличок Сохо між Риджент-стріт і Черинг-Кроссроуд. Ричард довго говорив, почавши з того, як знайшов на хіднику поранену дівчину й спробував допомогти, бо не міг залишити її просто так, і продовживши тим, що сталося далі. Змерзши ходити на вулиці, вони зайшли до нічної фритюр-кав'ярні. Кав'ярня була така як треба — з тих, де все готують на салі й подають серйозний чай у великих надщерблених білих кружках, лискучих від жиру. Ричард з Ґеррі сіли за столик, і Ричард говорив, а Ґеррі слухав, а тоді вони замовили яєчню зі смаженими бобами та грінками й узялися їх їсти, Ричард продовжував розповідати, а Ґеррі — слухати. Вони повибирали залишки жовтків грінками, випили ще чаю, і нарешті Ричард сказав:
— …а тоді Дуері щось зробила з ключем, і я повернувся. До Горішнього Лондона. Тобто, до справжнього Лондона. Ну, решту ти знаєш.
Запала тиша.
— Це все, — сказав Ричард. Він допив чай.
Ґеррі почухав голову.
— Слухай, — сказав він трохи згодом. — Ти це по-справжньому? Це не якийсь жахливий підкол? Тобто, на мене зараз не вискочить оператор, і ніхто не скаже мені, що я потрапив до «Прихованої камери»?
— Я всією душею сподіваюся, що ні, — сказав Ричард. — Ти… віриш мені?