Ґеррі подивився на їхній рахунок, відрахував фунтових монет і висипав їх на композитну поверхню столу, де вони лягли коло пластикової посудини для кетчупу у вигляді перерослого помідора, навколо носика якого чорнів старий засохлий кетчуп.
— Я вірю, що з тобою, вочевидь, щось трапилося… Слухай, тут важливіше, чи в це віриш ти.
Ричард подивився на нього. Під його очима виднілися темні кола.
— Чи я в це вірю? Я вже не знаю. Я вірив. Я був там. Знаєш, був один момент, коли й ти з’явився.
— Ти про це не розповідав.
— То була добряче страшна частина. Ти сказав мені, що я збожеволів і просто тиняюся Лондоном серед галюцинацій.
Вони вийшли з кафе й пішли на південь, у бік Пікаділлі.
— Ну, — сказав Ґеррі, — ти мусиш визнати, що це більше схоже на правду, ніж твій магічний Лондон у підземеллях, куди потрапляють ті, хто провалився в розколини дійсності. Я проминав людей, що провалилися в розколини, Ричарде — вони сплять під дверима крамниць по всьому Стренду. Вони не потрапляють до особливого Лондона. А взимку замерзають до смерті.
Ричард нічого не казав.
Ґеррі продовжував:
— Гадаю, що ти, можливо, сильно вдарився головою. Або то був шок від того, що Джесика тебе відшила. На якийсь час ти втратив розум. А тоді повернув його.
Ричард здригнувся.
— Знаєш, що мене лякає? Гадаю, що ти можеш мати рацію.
— Нехай життя не захопливе, — продовжував Ґеррі. — Чудово. Нехай мені буде нудно. Принаймні я знаю, що їстиму й де спатиму сьогодні. І ще матиму роботу в понеділок. Еге ж? — Він повернувся й подивився на Ричарда.
Ричард нерішуче кивнув:
— Так.
Ґеррі глянув на годинника:
— Хай йому чорт, — вигукнув він. — Вже за другу. Хоч би ще таксі якісь ходили. — Вони вийшли на Брюер-стріт, на краю Сохо з боку Пікаділлі, й подалися повз вогні кабаре і стриптиз-клубів. Ґеррі бурчав про таксі. Він не казав нічого нового чи навіть цікавого, а просто виконував свій обов'язок лондонця.
— …у нього вогник горів і все таке, — казав він. — Я сказав, куди мені треба, а він мені «вибачай, я вже додому», а я йому «а де ви, таксисти, взагалі живете? І чого ніхто з вас не живе коло мене?». Штука в тому, щоб спочатку залізти в машину, а тоді вже казати, що живеш на південь від річки, розумієш? І що вони хочуть цим сказати? Їх послухати, так виходить, що Беттерсі десь аж під клятим Катманду…
Ричард вимкнув звук. Коли вони досягли Віндміл-стріт, Ричард перейшов дорогу й задивився у вітрину крамниці ретротоварів, роздивляючись карикатурні фігурки забутих зірок екрану й розкладені старі афіші, комікси й журнали. То був ковток світу пригод і уяви. І він був несправжнім. Ричард так собі й сказав.
— Що скажеш? — спитав Ґеррі.
Ричард різко повернувся до теперішнього.
— Про що?
Ґеррі зрозумів, що Ричард не чув ані слова, тож повторив ще раз:
— Якщо не впіймаємо таксі, можна спробувати сісти на нічний автобус.
— Ага, — сказав Ричард. — Чудово. Круто.
Ґеррі скорчив гримасу.
— Ти мене турбуєш.
— Пробач.
Вони йшли по Віндміл-стріт у бік Пікаділлі. Ричард глибоко запхнув руки до кишень. Якусь мить він виглядав збентеженим, а тоді витяг доволі пожмакане чорне вороняче перо з червоною ниткою, обмотаною навколо стрижня.
— Що це? — спитав Ґеррі.
— Це… — він замовк. — Просто перо. Твоя правда. Дурня якась. — Він впустив перо у водостічну канаву при тротуарі й більше на нього не дивився.
Ґеррі повагався, а тоді сказав, обережно добираючи слова:
— Ти не думав до когось звернутися?
— Звернутися? Слухай, я не божевільний, Ґеррі.
— Ти в цьому впевнений?
До них наближалося таксі з увімкненим жовтим вогником.
— Ні, — чесно відповів Ричард. — Онде таксі. Бери ти, я візьму наступне.
— Дякую, — Ґеррі помахав таксі й заліз на заднє сидіння, перш ніж сказати водієві, що їхати треба до Беттерсі. Він опустив вікно, і коли таксі вже рушало, сказав:
— Ричарде — це дійсність. Звикай до неї. Крім неї нічого нема. Побачимося в понеділок.
Ричард помахав йому й подивився услід машині. Тоді він розвернувся й повільно пішов геть від вогнів Пікаділлі, назад у бік Брюер-стріт. Перо зникло з канави. Ричард зупинився коло літньої жінки, що заснула у дверях крамниці. Вона вкрилася старою подертою ковдрою, а її нечисленні пожитки — дві заповнені мотлохом картонні коробки й брудна, колись біла парасолька — лежали коло неї, зв'язані шворкою, а шворка була прив'язана до її зап'ястя, щоб ніхто не вкрав їх, поки вона спатиме. На голові в неї лежав вовняний капелюх непевного кольору.