Маркіз не усміхнувся з жалю і не скривився. Він і бровою не повів.
— Тож вона не відповідає на твою палкість. Як дивно. І чим, на твою думку, я можу тут допомогти?
Парубок поліз сірою рукою до кишені довгого шерстяного пальта. Він витягнув звідти конверта у прозорій пластиковій торбинці з-під сандвічів.
— Я написав їй листа. Якщо точніше, то це можна назвати віршем, хоч я й не хтозна-який поет. Це щоб передать їй, що я до неї почуваю. Але звідкись я знатиму, чи вона його прочитає, якщо просто віддам його їй? А тоді я побачив тебе і подумав, що якби листа передав їй ти, та наговорив їй усіх своїх гарних слів та вишуканих пишностей… — він затнувся.
— Ти подумав, що тоді вона точно його прочитає, і буде більш схильна танцювати під твою музику.
Парубок збентежено глянув на свої руки.
— Але я не вмію грати, — сказав він. — Та мені й нема на чому.
Маркіз силкувався, щоб не зітхнути. Грибна дівчина поставила перед ним тріснуту пластикову тарілку з паркою скибкою просмаженого Гриба, що вбирався в коричневу хрустку грінку.
Маркіз потицяв Гриб, аби переконатися в тому, що той просмажений наскрізь, і в ньому не залишилося активних спор. Зайвих пересторог не буває, а маркіз вважав себе надто егоїстичним для симбіозу.
Гриб був такий як треба. Маркіз жував і ковтав, хоч від їжі боліло горло.
— Тож ти хочеш лиш того, щоб я переконав її прочитати твою жагучу епістолу?
— Ти кажеш про мого листа? Мого вірша?
— Кажу.
— Ну, так. Я лиш хочу, щоб ти був при ній і подбав, аби вона його не відклала, а ще я хочу, щоб ти приніс мені її відповідь.
Маркіз оглянув парубка. Справді, його шия і щоки обросли крихітними грибочками, волосся було важке й немите, а загалом від нього пахнуло закинутими приміщеннями, але так само правдою було те, що крізь густого чуба проглядали ясні блакитні очі, і він був високим і не відразним. Маркіз уявив його вимитим, вичищеним, трохи менш грибкуватим і схвалив ідею.
— Я поклав листа до торбинки, щоб він не намокнув дорогою, — сказав парубок.
— Дуже мудро. А тепер скажи мені — хто купив моє пальто?
— Не так швидко, містере Поспішайстер. Ти ще не спитав про мою кохану. Її звуть Друзильдою. Ти впізнаєш її, бо вона найвродливіша жінка на весь Воронів двір.
— Краса традиційно в очах того, хто дивиться. Розкажи мені щось більш суттєве.
— Я й кажу. Її звуть Друзильдою. Вона там одна з таким іменем. І в неї на тильному боці долоні велика червона родима пляма, що скидається на зірку.
— Ваш союз здається малоймовірним. Син Грибного народу, що кохає леді з Воронового двору. Чому ти вважаєш, що вона покине своє життя заради твоїх вогких підвалів і мікологічних радощів?
Грибний парубок знизав плечима.
— Вона покохає мене, — сказав він. — Щойно прочитає вірша. — Він покрутив ніжку маленького грибочка-парасольки, що ріс на його правій щоці, а коли той упав на стіл, він підняв його й продовжив крутити в пальцях. — То ми домовились?
— Домовились.
— Той штрих, що купив твоє пальто, — сказав Грибний парубок, — ходив з палицею.
— Багато хто ходить із палицею, — сказав де Карабас.
— У цього палиця була загнута на кінці, — сказав грибовик. — А сам був як жаба, точно кажу. Низький такий. Трохи гладкий. Волосся піскувате. Шукав пальто, і твоє припало йому до смаку. — Він вкинув шапку грибочка до рота.
— Корисна інформація. Я неодмінно передам твої пристрасні дифірамби прекрасній Друзильді, — сказав маркіз де Карабас із палкістю, якої, поза всяким сумнівом, абсолютно не відчував.
Де Карабас потягнувся через стіл і взяв з рук юнака пластикову торбинку з конвертом, а тоді вкинув її до однієї з кишень, нашитих зі споду сорочки.
Тоді він пішов собі геть, роздумуючи про чоловіка з гачкуватим ціпком.
Замість пальта маркіз де Карабас тепер носив ковдру. Він замотався в неї, як чорт у пончо. Його це не тішило. Якби ж то він мав своє пальто. «Гарне пір’я ще не значить гарного птаха», — прошепотів голос глибоко в його голові. Хтось сказав це йому, коли він ще був хлопцем. Маркіз підозрював, що голос належав його братові, і він з усіх сил намагався забути, що той голос узагалі озвався.
Ціпок з гаком. Той, хто купив його пальто у Стічного народу, носив ціпок з гаком.
Він замислився.
Маркізові де Карабасу подобалося бути собою, і коли він ішов на ризик, то любив, щоб це був обдуманий ризик, тож завжди двічі або тричі прораховував усі варіанти.