— Яке нещастя! Гадаю, ви погодитесь прочитати його нам уголос, перш ніж ми помремо, — сказав маркіз. — Втім, уголос чи пошепки, але я обіцяю, що ми з Сапсаном все одно чекатимемо, затамувавши подих. Чи не так, Сапсане?
Пастух розкрив торбинку з-під сандвічів і оглянув конверт. Він розірвав його й витяг зсередини аркуша вицвілого паперу. З конверта разом з аркушем вилетіло трохи пилу. Він повис у нерухомому повітрі тьмяної кімнати.
— «Моя прекрасна люба Друзильдо, — зачитав пастух. — Хоч я і знаю, що зараз ти не відчуваєш того, що відчуваю до тебе я…» Що це за маячня?
Маркіз не відповів. Він навіть не усміхнувся, а тільки затамував подих, як і обіцяв, і сподівався, що Сапсан уважно його слухав. А ще він рахував, бо в ту мить лічба здавалася найкращим заняттям, яким можна було відволікти себе від необхідності дихати. Але вдихнути йому доведеться дуже скоро.
Тридцять п’ять… Тридцять шість… Тридцять сім…
Він роздумував, як довго тримаються в повітрі грибні спори.
Сорок три… Сорок чотири… Сорок п'ять… Сорок шість…
Пастух замовк.
Маркіз відступив крок назад, побоюючись відчути ножа між ребрами чи ікла грубих вівчуролюдей на горлі, але нічого цього не сталося. Він пішов назад, геть від псів і Слона.
Він бачив, що Сапсан теж позадкував.
Його легені пекло. Серце билось аж у скронях, гупаючи так голосно, що майже перекривало дзвін у вухах.
Тільки вперши спину в книжкову полицю на стіні й відійшовши наскільки можливо далеко від конверта, він дозволив собі глибоко вдихнути. Він почув, що Сапсан теж набрав повітря.
Щось затріщало. Сапсан широко розкрив рота, і липка стрічка впала на землю.
— Що тут сталося? — спитав він.
— Ми вибралися з цієї кімнати й Пастушого Кута, якщо я не помиляюся, — сказав де Карабас. — Що буває зі мною дуже рідко. Ти не розв'яжеш мене?
Він відчув Сапсанові пальці на своїх руках, а тоді пута впали додолу.
Почулося глухе ревіння.
— Я зараз когось уб'ю, — сказав Слон. — Щойно зрозумію, де це я зайшов.
— Ох, моє серце, — сказав маркіз, розтираючи руки. — Ви хотіли сказати «куди»? — Пастух і вівчури зробили незграбні пробні кроки до дверей. — І дозвольте вас запевнити, що ви нікого не вб'єте, якщо хочете повернутися до свого замку живим.
Хобот Слона роздратовано вимахував туди-сюди.
— Тебе я точно вб'ю.
Маркіз вискалився.
— Ви зараз примусите мене сказати «пфф», — мовив він. — Або навіть згадати рябу кобилу. До цієї миті я ніколи в житті не мав ані найменшого потягу згадувати рябу кобилу, але зараз я відчуваю, як він наростає всередині…
— Заради Храму й Арки, що в тебе вселилося? — спитав Слон.
— Неправильне питання. Але я поставлю правильне питання замість вас. Ось воно: що в нас трьох не вселилося? Воно не вселилося в Сапсана і в мене, бо ми затамували подих. Воно не вселилося в вас, бо, можливо, ви слон з надійною товстою шкірою, а може тому, що ви дихаєте через хобот, а той звисає майже до землі — але що вселилося в наших поневолювачів? А відповідь на питання про те, що в нас не вселилося, така: ті самі спори, що проникли всередину нашого тілистого пастуха і його псевдособачих супутників.
— Спори Гриба? — спитав Сапсан. — Гриба Грибного народу?
— Саме так. Того самісінького Гриба, — підтвердив маркіз.
— Гадська кров! — вигукнув Слон.
— І тому, — сказав де Карабас Слонові, — якщо ви спробуєте вбити мене чи Сапсана, то не тільки не зможете, а й приречете нас усіх на загибель. Коли ви закриєте рота, і ми з усіх сил будемо вдавати, що й досі залишилися частиною гурту, в нас з'явиться шанс. Спори саме проникають у їхні мізки. Гриб покличе їх додому будь-якої миті.
Пастух невпинно йшов уперед. Він тримав у руках дерев'яного ціпка. За ним ішли троє людей. Один з того гурту мав голову слона, один був високий і неймовірно вродливий, а ще один був одягнений у найдивовижніше пальто. Воно бездоганно сиділо на ньому і мало колір мокрого асфальту вночі.
За гуртом ішли вівчури, що ступали так, ніби були готові пройти крізь вогонь, аби лиш дістатися туди, куди вони йшли.
В Пастушому Куті було не дивно зустріти пастуха з частиною свого гурту, що йшов кудись у супроводі кількох лютих вівчурів (котрі були людьми — принаймні в минулому). Тож коли хто бачив пастуха і трьох вівчурів, що вочевидь вели трьох членів гурту кудись геть з Пастушого Кута, ніхто з основного гурту і бровою на те не повів. Ті члени гурту, що бачили їх, просто продовжували робити своє, те, до чого їх приставив гурт, і коли хтось і помітив, що вплив пастухів трохи розвіявся, вони терпляче чекали, поки надійде інший пастух та подбає про них, вбереже від хижаків і від світу. Врешті-решт, залишатися самому страшно.