Ніхто не помітив, як вони перетнули межу Пастушого Кута й пішли далі.
Усі семеро досягли берегів річки Кілберн і зупинилися там, а тоді колишній пастух і троє кудлатих людей-псів увійшли в воду.
Маркіз знав, що в їхніх головах на ту мить не залишилося нічого, крім жаги дістатися Гриба, знову скуштувати його плоті, дати йому жити всередині них і служити йому — і то добре служити. Натомість Гриб подбав би про все, що вони в собі не любили — він зробив би їхні внутрішні життя набагато щасливішими й цікавішими.
— Було б дати мені їх убити, — сказав Слон, дивлячись, як колишній пастух і вівчури брели водою.
— Сенсу немає, — сказав маркіз. — Навіть заради помсти. Ті, кого захопило, більше не існують.
Слон люто заплескав вухами, а тоді енергійно їх почухав.
— До речі про помсту, хто, в біса, сказав тобі викрасти мого щоденника? — спитав він.
— Вікторія, — зізнався де Карабас.
— Насправді, її не було в моєму списку потенційних викрадачів. Ох вона ж і потайлива, — сказав Слон трохи згодом.
— Тут і сперечатися нема чого, — мовив маркіз. — Крім того, вона не виплатила мені все, про що ми домовлялися. Тому вийшло так, що я прихопив сувенірчика, щоб покрити різницю.
Він засунув темну руку всередину пальта. Його пальці намацали спочатку явні кишені, тоді приховані, а тоді, на власний подив, і найбільш приховану з усіх. Він сягнув до неї і витягнув збільшувальне скло на ланцюжку.
— Воно належало Вікторії, — сказав він. — Гадаю, його можна використовувати, щоб дивитися крізь непроникні предмети. Можливо, ти приймеш його як невеликий внесок на сплату мого боргу перед тобою?..
Слон витягнув щось із власної кишені — маркіз не роздивився, що то було — і прижмурився на нього крізь збільшувальне скло. Тоді Слон видав звук, що скидався і на втішене пирхання, і на задоволену фанфару.
— О, це добре, дуже добре, — сказав він і поклав обидва предмети до кишені. А тоді додав: — Гадаю, що порятунок мого життя переважує викрадення мого щоденника. І хоч мене не треба було б рятувати, якби я не подався за тобою стічною трубою, вважаю подальші звинувачення позбавленими сенсу. Твоє життя знову належить тобі.
— З нетерпінням чекаю нагоди знову навідати вас у Замку, — сказав маркіз.
— Не випробовуй свою удачу, друже, — пригрозив Слон, роздратовано махнувши хоботом.
— Не буду, — сказав маркіз, опираючись пориву зазначити, що тільки завдяки постійному випробуванню своєї удачі він і прожив до цієї миті. Він озирнувся й усвідомив, що Сапсан знову таємниче й безпардонно зник у тінях без жодного слова на прощання.
Маркіз ненавидів, коли люди так робили.
Він коротко і ввічливо вклонився Слонові, і маркізове пальто, його славне пальто підхопило уклін і забарвило його, зробило бездоганним, зробило таким, яким міг бути тільки уклін маркіза де Карабаса. Хто б то не був.
Наступний Плавучий ринок проводився в Саду на даху універмагу «Деррі-енд-Томз». Універмагу в цій будівлі не стало ще в 1973 році, але час і простір Спіднього Лондона мали свої незручні домовленості, і сад на даху був ще молодшим і незайманішим, ніж є сьогодні. Люди з Горішнього Лондона (молоді й захоплені розмовою, геть усі, чоловіки й жінки, на широких шаруватих підборах, у вільних барвистих сорочках і схожих на дзвони штанях кльош) не звертали жодної уваги на народ зі Спіднього Лондона.
Маркіз де Карабас пройшов садом, ніби той йому належав, швидко крокуючи в бік рядів з наїдками. Він проминув крихітну жінку, що торгувала трикутними сирними сандвічами, купу яких штовхала у візку перед собою, а також ятку з карі й низенького чоловіка з велетенською скляною мискою смаженої білої сліпої риби, з котрої стирчала довга виделка, поки нарешті не дістався ятки, де торгували Грибом.
— Мені шматок просмаженого Гриба, будь ласка, — сказав маркіз де Карабас.
Чоловік, що прийняв його замовлення, був нижчим за нього, але здавався гладкішим. Він мав ріденьке піщаного кольору волосся і виснажений вираз обличчя.
— Зараз буде, — сказав чоловік. — Щось іще?
— Ні, це все, — а тоді зацікавлений маркіз сказав: — Пам'ятаєш мене?
— Боюся, що ні, — сказав грибовик. — Але дозвольте сказати, що ваше пальто просто чарівне.
— Дякую, — сказав маркіз де Карабас. Він роззирнувся навколо. — А де парубок, що працював тут раніше?