— Алло? — сказав Ричард. — Алло?
Зі слухавки не долинуло ані звуку. Натомість телефон клацнув, і з автовідповідача, що лежав на столику поруч із телефоном, долинув голос Джесики. Він сказав:
— Ричарде? Це Джесика. Шкода, що тебе нема, бо це мала бути наша остання розмова, і я хотіла сказати це тобі особисто.
Він зрозумів, що телефон безпробудно мертвий. За слухавкою тягнувся десь фут чи скільки дроту, а далі він був чисто перетятий. Ричард все одно гукав «Джесико!» і «Я тут», і «Будь ласка, не кидай слухавку».
— Учора ти мене глибоко образив, Ричарде, — продовжував голос. — Зі свого боку я вважаю наші заручини розірваними. Я не маю наміру ані повертати обручку, ані зустрічатися з тобою бодай коли-небудь. Сподіваюся, що ти й твоя кривенька качечка горітимете в пеклі. Па-па.
— Джесико! — вигукнув Ричард, сподіваючись, що самою гучністю крику проб'ється до неї крізь телекомунікаційну мережу. Плівка перестала крутитися, телефон ще раз клацнув, і загорівся червоний вогник.
— Погані новини? — спитала дівчина. Вона стояла просто за його спиною в тій частині кімнати, що правила за міні-кухню, а її рука була акуратно забинтована. Вона саме витягала з коробки чайні пакетики й розкладала їх по чашках. Чайник закипав.
— Так, — сказав Ричард. — Дуже погані. — Він підійшов до неї і вручив оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?». — Це ж ти, хіба ні?
Вона підняла брову.
— На фотографії я.
— І ти… Дорін?
Вона похитала головою.
— Мене звуть Дуері, Ричардричардмейг'юдіку. Молока, цукру?
Тоді Ричард відчув себе викинутим зі звичної водойми. І мовив:
— Ричард. Просто Ричард. Не треба цукру. — А тоді він сказав: — Слухай, якщо це не дуже особисте — розкажи, що з тобою трапилося.
Дуері розлила окріп по чашках.
— Ти не хочеш цього знати, — тільки й сказала вона.
— Ох, вибач, якщо я…
— Ні, Ричарде. Чесно кажу, ти не хочеш цього знати. Тобі від цього добра не буде. Ти й без того вже зробив більше, ніж мусив.
Вона витягла пакетики й піднесла йому чашку чаю. Він узяв її й зрозумів, що й досі тримає в руках слухавку.
— Добре. Тобто. Я ж не міг тебе просто покинути.
— Міг, — сказала вона. — Але не покинув.
Вона прихилилася до стіни й визирнула з вікна. Ричард підійшов до нього й теж визирнув. Через дорогу він них містер Круп і містер Вандемар виходили з газетної лавки, а на її вікні на видноті висіли оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?».
— А вони справді брати? — спитав він.
— Будь ласка, — втомлено сказала Дуері. — Давай не будемо.
Він сьорбнув чаю й спробував удати, буцім усе нормально.
— А де ти була? — спитав він. — Оце зараз?
— Тут, — сказала вона. — Слухай, коли ті двоє ходять поруч, нам треба доправити записку… — вона помовчала. — Комусь, хто допоможе. Я не насмілюся вийти.
— А хіба тобі нема куди йти? Нема кому подзвонити?
Вона взяла з його руки мовчазну слухавку з обвислим перерізаним дротом і похитала головою.
— Мої друзі не мають телефонів, — сказала вона й поклала слухавку на місце, залишивши її лежати там, самотню й ні на що не годну. А тоді вона усміхнулася, блискавично й хуліганисто. — Хлібні крихти, — сказала вона.
— Прошу? — перепитав Ричард.
У спальні було невеличке віконце, з якого виднілися дахівка й ринви інших будинків. Щоб дотягтися туди, Дуері стала на Ричардове ліжко, відчинила вікно й розсипала там хлібні крихти.
— Я не розумію, — сказав Ричард.
— Звісно, що не розумієш, — погодилася вона. — А тепер помовч.
Почулося биття крил, і у вікні з'явився фіолетово-сіро-зелений лискучий голуб. Він поклював крихти, а Дуері простягла правицю й узяла його. Він зацікавлено дивився на неї, але не протестував.
Вони сіли на ліжко. Дуері дала Ричардові тримати голуба, поки сама прив'язувала до його лапи записку за допомогою яскраво-блакитної гумки, яка раніше стягувала разом Ричардові рахунки за електрику. Ричард не був завзятим тримачем голубів навіть у кращі часи.
— Не бачу в цьому сенсу, — пояснив він. — Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.
— Саме так, — сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталося — але не злиплося. А її очі… Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.